П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

– Не вгадали! Тут, у школі, він найбільш інтелігентна людина.

– Око маєте гостре. До речі, всьому цьому шкільному зборищу якраз інтелектуального розвитку й бракує. А хіба можна бути розвідником без високорозвину-того інтелекту? Ні, звичайно! Але при таких величезних масштабах засилки агентури доводиться брати, що дають. На жаль, для вашого протеже сьогодні місця в моєму авто не знайдеться. Нам треба обговорити важливу справу без свідків.

– А шофер?

– За кермом мінятимемося з вами.

Виїхали ще завидна. Машину вів Клинченко. Рух на магістралі був слабкий. Та примхливі звивини гірського серпантину вимагали чималої уваги. Чи то враховуючи це, чи просто зморений клопітним днем, Долл мовчав і навіть примружив повіки, вдаючи, ніби спить. Аж коли виїхали на порівняно пряму дорогу, сказав:

– Тебе задовольняє робота?

– Те, чим зайнятий тепер, дуже цікаве. Сподіваюся колись написати про це книгу, якщо дозволять, звичайно. Ну, а щодо інших планів на майбуття, то я над ними не замислювався. Все в руках господа бога, полковника Візера і ваших. Мою мрію ви знаєте – велика журналістика.

– Миколо, ми колись з тобою пили на брудершафт, а ти все говориш зі мною на «ви». Дозволяю наодинці говорити зі мною, як з другом. Так от повертаюсь до нашої старої розмови. Повторюю: ні в кого не лежать під ногами такі захоплюючі сюжети, як у розвідника. Тепер ти й сам у цьому переконався. Збираєшся навіть книгу писати. Зарано! От впораємося з більшовиками, і розкажеш колись у великому творі, як німецький геній переміг наймудрішу в світі розвідку.

– Так ось вона, велика таємниця, про яку ти мав говорити зі мною в дорозі без свідків! – пожартував Клинченко.

– Не перебивай! І міцніше тримай кермо. Бо від того, що я зараз скажу, у тебе може запаморочитися голова.

Микола зупинив машину.

– Я зрозумів це, як твоє бажання пересісти на моє місце…

– Не жартуй, негіднику, коли начальство говорить з тобою серйозно.

Клинченко знову натис на акселератор. «Мерседес» побіг далі, ще швидше заглинаючи стрічку шосе. А Долл продовжував малювати райдужні перспективи. Виходило, що абверштелле Краків – тільки коротка зупинка на шляху до великої розвідувальної кар'єри. Ось закінчать вони роботу в Криниці, й Микола поїде в одне тихе і дуже красиве місце, де з нього зроблять розвідника високого класу.

– Це наказ?

– Ні, пропозиція. Силоміць туди не відряджають нікого, але тільки дурень відмовиться. Повний ідіот, або людина, яка не хоче служити фюрерові. Дурнем, Миколо, тебе ніколи не вважав. Отже, згода?

У Кракові Долл завіз Миколу до готелю, в якому вони колись жили разом, і наказав у понеділок зранку з'явитися до Візера.

Відпочивати не довелося. Недільний день пішов на складання донесення Центрові. Увечері, коли в переході «Під кшижем» буває особливо багатолюдно, Клинченко випадково зачепив ліктем якогось поважного краків'янина, що тримав під однією пахвою кілька книжок, а під другою – парасольку. Просячи пробачення, Микола кинувся підбирати книжки. Старий подякував, і вони розійшлися. В одній з книжок власника парасольки лежала тепер доповідь Центрові з повним списком випускників розвідшколи у Бескидах, їх конспіративними прізвищами і явками.

У коротенькій цидулці, адресованій безпосередньо зв'язковому, Клинченко попереджав його, що наступне побачення, можливо, відбудеться в іншому місці. Тому зв'язок треба поки що підтримувати через «поштову скриньку» номер один.

А хвилиною пізніше розвідник уже крокував протилежним тротуаром у одному напрямку з своїм зв'язковим, аж доки той зайшов у парадні двері одного з будинків поблизу собору дванадцяти апостолів.

Микола пройшов ще кілька сот кроків. З виглядом гультяя, якому нема куди поспішати, повернув назад. Наближалась комендантська година. Перехожі на вулицях зустрічалися рідко. Впевнившись, що «хвоста» ні за ним, ні за зв'язковим не було, він з легким серцем повернув до готелю.

Такі контрольні прогулянки за своїми зв'язковими Клинченко практикував часто, знаючи, що найбільше провалів буває саме при явках.

Про старого краків'янина розповів Миколі Бойко, який був кельнером у Грубешівському ресторані Долла – Філіппова і одним з організаторів зв'язку з Центром. Якось увечері Стефан разом з дружиною Іванною несподівано завітав до Клинченка в Кракові. Таке грубе порушення конспірації дуже розсердило розвідника. Він готовий уже був покартати подружжя, коли помітив, що Стефан та Іванна, голосно і щиро виказуючи йому свою радість з приводу побачення, одночасно роблять заспокійливі рухи: не хвилюйся, мовляв, усе гаразд. З кишені гість витяг записку: «Ми в Кракові з відома Долла. Запроси нас у кафе чи ресторан. На вулиці про все поговоримо. Тут, можливо, підслухують».