П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

– От і підійшли ми до головного. Що ж я робитиму в Радянському Союзі після того, коли навчуся лаятись і співати «Катюшу»?

– Це вже, пане Козаченко, ви примушуєте мене порушувати присягу й підписку про нерозголошення таємниці…

– Пробачте, гер Паулюс, але я вважав, що ми колеги і нам доведеться служити спільній справі. Принаймні так сказали мені наші начальники – і майор Долл, і полковник Візер. Але якщо у фельдфебеля Паулюса є якісь підстави не довіряти мені, то він це робить надто пізно. Сказано вже не тільки «А». Ми пройшли в розмовах про «Бранденбург» принаймні половину абетки. Та я не силую. Через день-два все побачу на власні очі. І від вас, Альфонсе, приховувати не стану. Можливо, ще не раз підемо разом у розвідку. Саме по таких місцях, де консультації даватиму я.

– Пробачте, пане Козаченко. Ви ж самі розвідник і знаєте: звичка до конспірації стає в кожного з нас другою натурою. Навіть тоді, коли слово можна випустити, тримаєш його за хвіст…

– Якраз за це я вас і шаную, гер фельдфебель. Можете бути певні: своєму другові доктору Доллові охарактеризую вас, як людину, що заслуговує на повне довір'я. А розповідей на сьогодні й справді вистачить. Сідайте тепер за кермо ви, і я вам розкажу що-небудь з моїх пригод.

На другий день все повторилося. Паулюс, очевидно, подумав і переконався остаточно, що немає потреби приховувати від людини, яка стоїть у воді, що річка мокра. Розмова про «Бранденбург-800» тривала.

– Найкраще уявлення, – казав фельдфебель, – дає практика. Від наших бранденбуржців чув, чим вони за ймалися, коли почалася війна з Польщею. Вірніше, чим тільки не займалися: підслуховували за допомогою спеціальних приладів розмови між штабами. І навпаки, руйнували зв'язок між ними. Переодягалися в форму польських військових регулювальників і збивали частини на марші з правильного курсу. Шифрували й передавали фальшиві радіограми. Розпускали панічні чутки. Скида ли під укіс військові ешелони і підкладали вибухівку під мости. Захоплювали аеродроми й сіяли шпигуноманію. Кожний бранденбуржець відмінно володіє не тільки автоматом і ножем: його вчать хитрощів і підступності, вмінню, залежно від обставин, бути красномовним, як Ціцерон, чи мовчазним, як покійник. Сам адмірал Канаріс – частий гість у полку. Це він особисто наказав розучувати «Катюшу». За донесеннями нашої агентури, це найпопулярніша тепер у Радянському Союзі пісня. Так от, буваючи в Бранденбурзі, наш головний шеф кожного разу говорить на прощання одне й те ж: «Я хочу, щоб кожний з вас був сильним, як лев, спритним, як пантера і хитрим, як лис!».

«Не полк, а зоопарк», – майнуло в думці. Ввечері третього дня проминули Берлін і за якусь годину були вже в Бранденбурзі. Паулюс підігнав машину до брами досить великого будинку на околиці. За високим цегляним муром, який оточував цю будову казарменого типу, підносили свої розлогі крони вікові липи. Видно, не одне покоління пруссаків співало за цими стінами «Дойчланд, Дойчланд юбер аллес» і кричало «гох!» у відповідь на заклики німецьких імперіалістів розсунути кордони від Рейну до Чорного моря й Атлантики. Тепер над брамою майорів прапор з чорною свастикою в центрі білого кола. Все інше мало такий вигляд, як і десятки років тому. Важко було здогадатися, що перед тобою не звичайнісінька військова частина, а велике шпигунське лігво.

Фельдфебель кудись збігав і приніс перепустки. Проводив до входу в штаб. Клинченка прийняв черговий офіцер. Довго і уважно розглядав його посвідчення, документи й фото, вийняті з пакета (мабуть, привіз фельдфебель). Подзвонив комусь і спитав, чи все готове. Викликав Паулюса і наказав підвезти пана Козаченка в будиночок для приїжджих.

Їм відчинив солдат. Альфонс передав йому валізку Клинченка й розпрощався. Ночувати збирався в Берліні у родичів.

Відведене Миколі приміщення складалося з трьох кімнат і кухні. Солдат приготував постіль, поставив на стіл вечерю й пішов у кімнату поруч з кухнею, призначену колись для прислуги.

Клинченко, втомлений дорогою, випив склянку чаю, роздягся, ліг і заснув.

Прокинувся від світла. Горіла настільна лампа. В кімнаті було троє, невідомих. Один копирсався в його валізці, другий нишпорив по кишенях піджака. Третій стояв поруч з пістолетом у руці і мовчки розглядав Миколу.

– Хто ви?

Почув відповідь, з якої зрозумів майже все:

– Ми – месники за зраджену тобою Батьківщину.

– Чого ви хочете від мене?

З цими словами Клинченко зірвався з ліжка, спритним ударом ноги вибив у нічного відвідувача пістолет, а рукою так піддав у підборіддя, що той повалився як сніп, стукнувся головою об край столу і закляк. Але заволодіти зброєю, що з глухим стуком упала на килим, радянський розвідник не встиг. Бо тієї ж миті відчув страшенної сили удар межи очі й знепритомнів. Коли прийшов до пам'яті, сидів уже на стільці, міцно прив'язаний до його спинки. Двоє стояли нерад ним. Третій сидів на його ліжку, витираючи закривавлене обличчя. Він же й повів далі так.несподівано перервану розмову: