– Держави, як і окремі люди, – егоцентричні. Насамперед думають про себе, а потім уже про союзників, особливо таких, як ми з вами, пане Козаченко. Адже немає в нас ні армії, ні території. Зрозумійте мене правильно. Інтереси Німеччини, звичайно, на першому плані. Фюрер працює І на визволення України. Хотілося б тільки від наших союзників трохи, більше такту й розуміння: чим сильнішими будемо ми, тим більшою буде й їхня міць. А наше прагнення до цього не завжди правильно розуміють. Ви людина своя, і я можу бути з вами одвертим.
– Смію запевнити, що служу насамперед Україні, а потім уже рейхові, – повторив я вчорашнє запевнення.
– Вірю вам. Так от намагався сьогодні зранку погодити у відповідних інстанціях завдання вам від гетьманської управи. Попросив дати вказівку київському консулу вислати когось із членів створеної вами в Києві групи до Одеси для звіту на інструктажу. Відмовили. Маєте, мовляв, багато розвідувальної роботи. Можна ж, кажу, перекласти її на іншого члена екіпажу, а пан Козаченко хай уже виконує наше доручення. У відповідь – ні! Ні! Ні! Ми, наші люди, внесли найбільший вклад у справу з фрахтуванням цих пароплавів, а що вийшло? Від «Аїльбека» нас відшили зовсім. Хоч саме він найкраще устаткований. Там і потужна радіостанція. для підслуховування, й автоматичний фотоапарат під кормовим флагом, і семеро досвідчених розвідників в екіпажі. Один тільки Мерк чого вартий! А Мюллер молодший! Для «Метью» ж пожаліли навіть ще одну людину. Данило брудно вилаявся і тут же схаменувся:
– Нічого не вдієш: богові – богове, кесарю – кесареве. Інтереси Німеччини важливіші!
Скоропадський, за звичкою, пронизливо дивився мені у вічі, трохи схиливши голову набік, дуже схожий у такому положенні на крука. Вдивлявся в мене і, очевидно, думав: «Доповість про нашу розмову, чи ні? А Коли доповість, то з якими наголосами?»
Як і вчора, я думав те саме про нього: «Ще раз перевіряє, чи прорвалося нестримне бажання гетьманувати не номінально, а насправді?!»
І я вирішив ризикнути: нічого Доллу не доповідати. Зрештою, ремствування молодшого Скоропадського не виходили за межі скарги вірного лакузи на те, що пан не дуже помічає його старання. Та в разі потреби я міг би тлумачити це як вияв невдоволення, що дало б мені якусь зброю проти Данила.
– Так що ж маю тепер зробити для його ясновельможності в Одесі? – спитав я спокійно, наче й не помітивши душевної бурі гетьманича.
– Дам вам кілька номерів нашого журналу, трохи листівок. Подбайте про їх розповсюдження. Поговоріть з тими, кому повірите. Роз'яснюйте, що єдина сила, спроможна тепер визволити Європу від більшовицького панування, – Гітлер. Закликайте в разі війни з Радами, – а вона неминуча, – ставати на бік фюрера й гетьмана. Домовтеся з надійними людьми про майбутні зустрічі. Може, пізніше вам пощастить створити з них підпільну громаду.
Через два дні ми з Доллом і Федоровим, терміново викликаним до Берліна, виїхали в Болгарію. Дорогою вони мені багато розповідали про свою місію. Керівництво всіма білокозачими організаціями в Західній Європі і на Балканах покладено на абверштелле Прага. Долл з Федоровим за дорученням керівника празького центру абверу – Грубера їдуть інструктувати балканських козачих отаманів. З місцевих білоемігрантів вони мають створити розвідувально-диверсійні загони й морем перекинути їх на радянське узбережжя.
Дальший шлях моїх «колег» лежить до Греції та Італії, їм доручено вступити в переговори з грузинськими та вірменськими націоналістами-емігрантами, щоб координувати дії всіх антирадянських сил. Долл попереджав, що справа це дуже термінова, «бо вже улітку все може початися».
В Софії ми розлучилися. Дуже хотілося познайомитися з тутешніми білоемігрантами прогітлерівського спрямування й поінформуватися в місцевих справах, та Долл наказав негайно їхати до Варни, щоб сісти на борт «Метью».
…У клацання друкарської машинки ввірвався пронизливий дзвінок телефона. Клинченко підняв трубку. Говорив один з керівних працівників Одеського обласного управління НКВС, людина, яка мала підтримувати зв'язки Клинченка з Центром, на час його перебування в Одесі.
– Зайдіть, будь ласка, негайно до мене. Візьміть звіти.
– Другий ще не готовий.
– Несіть як є…
Прихопивши папери, Микола спустився на другий поверх. У кабінеті, де він уже бував, крім знайомого майора, сидів якийсь полковник.
– Товариш Клинченко, – відрекомендував майор Миколу.
Читать дальше