П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

Наступного дня, в обідню пору, я поспішив до «Вартбурга», сподіваючись зустріти тут старих знайомих. І не помилився.

– Пане Козаченко, – почувся знайомий голос, – ідіть-но сюди, хоч полаю вас. Як же так -живете в Берліні, а до нас не навідуєтеся. Соромно, пане, соромно…

Озирнувшись, я побачив Сергія Шемета в товаристві самого Данила Скоропадського – гетьманового сина і «наслідника престолу».

Молодший Скоропадський привітно посміхнувся мені, докірливо похитав головою, показуючи свою солідарність з Шеметом, і запросив до столу. Лишалося приєднатися до компанії, тим більше, що особа Данила давно вже цікавила мене. Знайомлячись з досьє, що його дав Грубер Федорову під час нашого першого відвідання гетьманської резиденції, я звернув увагу на присутність Данила Скоропадського при всіх майже переговорах, які вів його батько за кордоном. А в тих запитаннях, які він ставив мені при зустрічах на Алоїзенштрассе, явно проступало обличчя розвідника. У мене виникла підозра: Данило Скоропадський не просто скромний інженер відомої німецької радіофірми «Сіменс», за якого він себе видає, а й керівник розвідки гетьманського штабу. Тепер випадала нагода з'ясувати його справжню роль.

Присівши до столу, я пояснив свою появу у «Вартбурзі» палким бажанням зустрітися з старими друзями, сказав, що, на жаль, не міг цього зробити раніше, бо веду тепер життя трудової людини.

– А саме? – поцікавився Шемет.

– Набуваю кваліфікації кельнера.

– В якій академії? – посміхнувся Данило. – Краще б тоді у «Вартбурзі», принаймні прислужували б своїм, українцям.

– Де б не був – служу його ясновельможності гетьманові, – зробив я рішучий крок уперед.

– Може, пан пояснить свою думку? – попросив Скоропадський.

– Охоче, хоч мені й заборонено говорити про це: працюю кельнером на Дессауерштрассе, два.

– А-а-а, – вирвалось у Шемета.

Данило мовчав. Тоді я вирішив показати, ніби мені відомо більше, ніж розповідаю:

– Ви ж знаєте, панове, що офіційно служу і рейху, і гетьманові. Що ж до моїх особистих симпатій, – то я міняю цей перелік місцями: буду виконувати завдання так, щоб насамперед мною була задоволена його ясновельможність. Коли, звичайно, від гетьмана будуть якісь окремі доручення. По них, власне, і прийшов.

– Завітали за дорученням розвідки чи контррозвідки? – уїдливо кинув Данило Скоропадський і пильно подивився мені у вічі.

Спокійно витримавши його погляд, я пішов «ва банк»:

– Ви так само співробітничаєте з абвером, як і я. Отже, про все, що цікавить і перший і третій відділи там, могли б спитати прямо вас, без моєї участі. Ваша підозра просто безпідставна, А втім, коли ви мені не довіряєте…

Удавши ніби дуже образився, я встав, Але Данило м'яко торкнувся моєї руки:

– Пробачайте, раз у раз мені влаштовують перевір ки, розставляють пастки, наче не розуміють, що фюрер – єдина сила в Європі, на яку ми можемо впевнено спертися тепер у боротьбі з більшовизмом. Ще раз про бачайте. В мене сьогодні поганий настрій. Умовимося за цим столом про справи не говорити. На каву запрошую вас до себе…

За півгодини ми були на віллі гетьмана. Данило наказав подати каву до кабінету на другому поверсі. Шемет узяв свою чашку й кудись зник. Мабуть, пішов до себе, щоб дати нам можливість розмовляти наодинці. Молодший Скоропадський, відкинувшись на спинку глибокого фотелю, заговорив:

– Ваша правда, пане Козаченко, ми з вами міцно зв'язані одною ниткою – службою рейхові та нашій національній справі. Можливо, я знаю більше, ви менше, але то вже справа нашого становища в суспільстві і, коли можна так сказати в даному разі, компетенції кожного з нас. Одверто кажучи, його ясновельможність і я чекали на ваш прихід, щоб розширити завдання, яке дав вам абвер. Коли весь цей задум починав перетворюватися в життя, було домовлено, що пароплави, які підуть в українські порти, матимуть у складі своїх екіпажів і по одній особі, призначеній мною. Та виторгувати вас у абверу не пощастило. Отже, будете єдиним у двох особах. Вам ще цього не сказали?

– Ні!

– Тоді я щиро вірю, що ви прийшли з власної ініціативи, із справжньої відданості гетьманові. І ще раз пробачте мою нічим не виправдану підозрілість.

– Будемо вважати, що це пильність, – сказав я примирливо.

– Ні, – заперечив Данило, – пильність – риса для розвідника обов'язкова, а зайва підозрілість заважає, його контактам з потрібними людьми. До того ж, у розвідці без риску не обійтись.