П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

– Дуже радий познайомитись, – поспішив я запевнити гауптмана.

– Ну, а я вас давно знаю, – багатозначно мовив Катценбах, підкреслюючи тим самим, що йому відомі моя діяльність в абверштелле Грубешув і зв'язок з гетьманцями. – До речі, пане Козаченко, вам засвідчує свою повагу гер Грубер. Він про вас хорошої думки.

Лишалося тільки подякувати за привіт. Але я, вирішивши похизуватися своєю пильністю, додав:

– Доктор Долл учив мене без особливої потреби ніколи не називати вголос прізвищ наших людей.

– Ви здібний учень, – з іронією зауважив Катценбах, – але не засвоїли ще однієї елементарної істини: у нас, у націонал-соціалістичній Німеччині, є багато військових звань, що кінчаються словом «фюрер». Це не випадковість, а ознака того, що за молодшого завжди думає старший, а великий фюрер за всіх нас. До того ж привіт від начальника має викликати у вас лише одне почуття: захоплення і прагнення вдосконалювати службові якості. Оце те, що я хотів зауважити для вашої ж користі, пане Козаченко, а тепер перейдемо до нового доручення. Цього разу, запам'ятайте, ви одержуєте його безпосередньо з Тірпіцуфер…

– Високо ціную виявлену мені честь, – схопився я з місця, добре засвоївши лінію поведінки і стиль відносин в оточенні головного шпигуна рейху – адмірала Канаріса.

– Сідайте, – милостиво махнув рукою Катценбах. – Сідайте і слухайте уважно. Даю вам три дні на закінчення всіх справ у гетьманській управі. За цей час ви повинні впорядкувати всі протоколи комісії по добору кандидатів у розвідшколи й написати для нас докладний звіт про хід цієї роботи. Подайте в ньому характеристики десяти найбільш здібних, на вашу думку, кандидатів, опис обстановки, в якій працювала комісія, і всього важливого з точки зору розвідника, що пощастило вам запримітити й почути на Алоїзенштрассе. Двадцять дев'ятого листопада прийдете з цим звітом сюди. Будете в розпорядженні гера Ганса Штеккера, кельнера, який подавав нам сьогодні вечерю. Допомагатимете йому обслуговувати відвідувачів цієї кімнати. Ви повинні добре освоїти професію кельнера. Працюйте старанно. Оцінки за ретельність виставлятиму особисто. А я – вимогливий вчитель.

Більше не сказано було жодного слова, а запитувати не, мало сенсу – все одно не відповіли б.

День у день я приходив зранку на Дессауерштрассе, 2, одягав білу куртку й разом з Гансом прислужував відвідувачам. У віддалений кабінет часто заглядав Долл. Звичайно, коли я заходив, розмови припинялись або переходили на якісь нейтральні теми. Але й тоді вони велися російською мовою. Немає сумніву, що тут агентуру відділу навчають російської мови, дають загальне орієнтування в «російському питанні», головним наставником є Долл.

Отже, перше припущення, ніби в ролі кельнера я мав підслуховувати розмови відвідувачів абверівського шинку й доносити про них Катценбаху або Доллу, довелось відкинути.

Нащо ж тоді напнули на мене кельнерську уніформу? Моє прагнення збагнути цю таємницю посилювалося в міру того, як Катценбах, буваючи тут, виставляв мені, усно звичайно, добрі оцінки за офіціантську майстерність, але жодного слова не говорив, де я маю застосувати нову кваліфікацію.

Одного вечора Долл, проходячи повз мене, кинув: «Зайдіть до контори!»

Конторою звалася комірчина, де завжди сидів підставний господар цього закладу – товстий німець з хвацько закрученими (а ля імператор Вільгельм) вусами.

Одержавши наказ Долла, я поспішив до «контори». Тільки-но зайшли ми сюди, як товстун підвівся й мовчки подався геть.

– Сідайте, – наказав рухом Долл і поцікавився: – Не набридло бігати навколо столів?

– Набридло! Коли ви не пускаєте мене на журналістську роботу, якої я просив з самого початку, то по вернули хоча б назад у Грубешув, де ви, маю сміливість сподіватися, були задоволені моєю діяльністю, – відповів я, чекаючи хоч натяку про дальшу свою долю. Та мій шеф відбувся відомою приказкою:

– Терпи, козаче, отаманом будеш!

А потім продовжив:

– Пане Козаченко, наші друзі з Тірпіцуфер вважають, що вам слід було б завітати на Алоїзенштрассе. Ненароком когось звідти зустрінете – буде незручно: живете в Берліні, а до них не зайшли. До того ж старе доручення – підтримувати найтісніші контакти з гетьманською резиденцією, дане вам Грубером, – лишається в силі.

– А коли спитають, які справи прив'язали мене до столиці?

– Не приховуйте, що працюєте кельнером. Члени гетьманської управи, звичайно, тут бувають, для консультування нашої української агентури. Знаючи, що ви вмієте цінувати довір'я своїх начальників – скажу більше (хоча й не дано мені на це права): гетьманці мають деяке відношення до вашої нинішньої ролі.