Обережно відхилив двері. Капітан був сам, стояв у верхньому одязі й нашвидку пив чай, заглядаючи одночасно в газету. Моя поява його навіть не здивувала. Розгледів, видно, попервах лише плащ і зюйдвестку.
– Скажіть, що зараз там буду. Зігріюсь лише трохи.
– Я клацнув замком, причиняючи двері зсередини.
Аж тепер він здивувався.
– Хто ви такий?
– Антифашист! Шукаю рятунку й притулку! Моряк дивився на мене, як на привид. Рука його потяглася до дзвоника.
– Товаришу капітан, – попросив я, – вислухайте мене, і ви зрозумієте, що про моє перебування тут не повинен знати ніхто більше. Я тільки-но втік з німецького судна.
– Ви говорите неправду, наскільки мені відомо тепер у порту немає жодного німецького пароплава. До того ж, як передати вас органам Радянської влади, щоб ніхто крім мене не знав? Принаймні екіпаж нашого судна побачить вас при передачі.
– Я навчу вас зробити це в абсолютній таємниці.
– О, ви збираєтеся ще й учити мене!
– Цього вимагають інтереси Радянської держави!
З обличчя капітана зійшов вираз недовір'я. Видно, почав здогадуватися, в чому справа. Замислився. Нарешті сказав:
– Добре, вчіть! Але зрозумійте, що обдурити ви можете лише мене. І то ненадовго. У вашій таємничій появі тут розбиратимуться компетентні органи.
– Тільки цього мені й треба. Зв'яжіться, прошу, з органами державної безпеки. Передайте нашу розмову. Тільки не телефоном. Поїдьте туди особисто. Вони найдуть спосіб евакуювати мене звідси непомітно.
– Згоден. Я замкну вас на ключ і поїду. Сидіть тихо. І пам'ятайте: коли вам навіть пощастить утекти з цього судна, – з порту все одно не виберетеся. Капітан повернувся десь за годину й наказав:
– Опустіть криси вашої зюйдвестки, наставте комір плаща і йдіть за мною.
– Мене може хтось побачити.
– Не турбуйтеся. Через вас довелось мені під приводом хуртовини відкласти розвантаження судна. Усі сплять. Вахтового я послав погрітися, сказавши, що постою тут сам, викурю люльку. Швидше!
Мій рятівник провів мене по трапу й наказав іти вздовж причалу, тримаючись у тіні. Кроків через п'ятдесят до мене підійшов якийсь чоловік, одягнений під докера, й попросив іти за ним. Так ми брели майже годину. Іноді мій провожатий пропускав мене наперед, а сам відставав, щоб перевірити, чи немає в нас небажаних супутників.
Майже в самому кінці акваторії порту на нас чекала службова моторка обласного управління НКВС. Незважаючи на високу хвилю, ми дібралися до Лонжерона, а вже звідти в закритій машині привезли мене сюди…
Полковник подивився на майора. Той хитнув головою, наче щось стверджуючи.
– Невже ви про все це чуєте вперше? – недовірливо спитав Клинченко.
Полковник усміхнувся, перепитав у тон:
– Ви, мабуть, думаєте, що Одеса не повідомила Центр про ваші пригоди? Я знав усе це ще там. Але хотілося почути від вас. Чому? Тому, що я надаю великої ваги деталям, а вони у сторонній передачі можуть зникати, мінятись. А потім, іноді через місяці й роки, раптом випливають, набираючи вирішальної ваги. Майор, наприклад, не сказав мені, що той моряк, який стежив за вами, зник, як тільки ви почали спускатися по ланцюгу. Куди зник: побіг до капітана «Метью»? Зійшов на берег, щоб простежити дальші ваші дії? Вийшов за територію порту, щоб зустріти вас по той бік муру? Ми не знаємо і коли б ви не згадали щойно про це, – не стали б і з'ясовувати цю обставину. А від неї може залежати ваш дальший успіх в абвері й саме життя.
– Даруйте, справді проґавив таку деталь, – вибачився майор.
– Не для докору кажу – для науки.
Обличчя полковника лишалося суворим. Лише очі видавали доброзичливість, з якою він поглядав на своїх молодих колег.
– А тепер давайте, – вів далі представник Центру, – подумаємо, що можна зробити для створення правдоподібної легенди про те, як Олександр Легнич вибрався без перепустки з порту і без цього ж таки документа своєчасно повернеться на судно, ще й принесе неоплачене митом хутро, а головне, виконає доручення абверу й гетьманців. Та для цього нам, повторюю, важливо знати, які відомості про поведінку Легнича в Одесі пощастило роздобути гітлерівському контррозвідникові.
– Дещо з цього приводу, товаришу полковнику, нам відомо.
– О, я бачу, ви часу не гаяли. Доповідайте, майор!
– Як тільки Клинченко приїхав до нас, описав зовнішність німецького контррозвідника і назвав прізвище, під яким того «матроса» знають на «Метью», я зв'язався з начальником караулу лейтенантом прикордонних військ і попросив його поговорити з вартовим, який ніс службу коло трапу «Метью» між двадцятою і двадцять другою годиною, тобто в період, коли Клинченко вирушав у свою подорож. Червоноармієць повідомив, що за цей час борт корабля залишила тільки одна особа – той матрос. Вій запам'ятав навіть його прізвище, коли перевіряв перепустку й документи. За словами прикордонника, матрос поспіхом збіг по трапу й просив швидше виконати всі формальності. Спочатку він пометушився між своїм і сусіднім пароплавами, а потім, коли вартовий сказав йому, що прохідна порту в зовсім протилежному боці, – кинувся туди. Десь за півгодини повернувся і більше цього вечора на берег не сходив.
Читать дальше