П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

– Нащо ви полізли до нього з тими стрибками? Вилетимо тоді, коли будемо готові. Не він один вирішує. Невже ви думаєте, що я хочу накласти головою?

– Ну, п'ятий ешелон – не перший, – в'їдливо відповів фон Шеллер. – А втім, я впевнений: не буде й другого. Твердо обіцяю: перше ніж ми загинемо – попередимо вас про небезпеку.

– Чому ж ви не виклали своїх сумнівів на нараді?

Капітан промовчав. А Клинченко, що звик оцінювати кожний факт з точки зору розвідника, зрадів: ще рік тому така розмова між двома офіцерами, та ще й в абвері була б просто неможливою. Хто насмілився б сперечатися з приводу наказу й брати під сумнів схвалене самим фюрером?

Від запрошення начальника школи пообідати зондерфюрер відмовився. Він поспішав на аеродром. Війська Третього українського фронту стояли біля воріт Кривого Рога і «корпусові» Долла випадало чергове «вирівнювання фронту».

– Обстановка вимагає моєї невідкладної присутності. Якщо ви не заперечуєте, обер-лейтенант відвезе мене на аеродром.

– Тоді щасливої дороги!

– А вам щасливого стрибка.

– Чому стрибка? Хіба літак, на якому ми з капітаном полетимо, не приземлиться? – поцікавився Клинченко, лишившись віч-на-віч із Доллом.

– Невже ти ще не знаєш? «Стрибок» – кодова назва нашого десанту.

– Я ще багато чого не знаю: хто, наприклад, людина, в якої ми були?

– Хіба ви ніколи не зустрічалися?

В запитанні зондерфюрера відчувалась іронія.

– Щось не щастило, – відповів йому в тон Клинченко.

– Я жартую, звичайно, але така зустріч могла б відбутися ще багато років тому. Коли ти вчився в Харківському інституті журналістики, наш нинішній шеф – гер Баун був у цьому місті третім секретарем німецького консульства. Вірніше, лічився на цій посаді, а в дійсності займався тим же, що і тепер.

– Чим же він займається?

– Відстав ти, Миколо! Баун – права рука начальника «Валлі-один».

– Світ, справді, тісний. Шкода, що ми з ним тоді не зустрілися…

Сказано це було дуже щиро.

Життя в школі знову пішло тією ж колією. Тільки дещо швидше. Фон Шеллер заходився виконувати вказівки Марвіца: подовжив навчальний день, офіцери подвоїли вимогливість до курсантів. А щоб і психологічно тримати їх у стані бойової готовності, кожному видали недоторканий запас продуктів, ще по два комплекти одягу – радянську військову форму і цивільні костюми, планшет з набором карт району майбутніх дій.

На околишніх висотах уже й сніг розтанув, збігши струмками в річку Прегель. Потім зазеленіли луки й сади на її берегах, а наказу вилітати все не було. Лише початок травня приніс новину, та й то цікаву хіба особисто Клинченкові: до Нойхова приїхав Федоров. Той самий, що був колись у Грубешові «комерційним» агентом при «ресторані» Долла і першим наставником Миколи в абвері, а пізніше вводив його в оточення гетьмана Скоропадського. Долл знову збирав докупи своїх колишніх друзів і постійних партнерів по пляшці: на всяк випадок йому хотілося мати навколо себе відданих людей.

Федоров зрадів зустрічі з Клинченком. Пригостив добрим рейнвейном, привезеним з Берліна. Про себе розповідав не дуже охоче: похвалитися старому білогвардійцеві було нічим. Для оперативної роботи абверівці вважали його вже непридатним. Останній рік він провів у «Лисячій норі» в ролі чи то нахлібника, чи то хлопчика на побігеньках. У мирний час його давно викинули б туди, звідки взяли, – на смітник. Але в умовах тотальної мобілізації, тотального шпигунства і ця покруч білої еміграції й фашизму ще могла придатися. Коли фон Шеллер попросив прикомандирувати йому перекладача для десанту, зондерфюрер зупинився на Федорові. На Тірпіцуфер заперечувати не стали.

– Відчуваю, – сказав Федоров з п'яною відвертістю Клинченкові, – що з цієї операції я не повернуся. Але й життя моє вже мало чого варте. Згоден заплатити останніми роками, щоб знову побачити Росію й лягти в рідну землю. Нікому я вже, друже, непотрібний, на віть німцям.

Підозріваючи провокацію, Микола почав було для годиться щось заперечувати, але Федоров тільки рукою махнув:

– Вік прожив, а оглянутися немає на що. Е-е-х, як дорого платимо ми іноді за помилки молодості!…

Відчувалося, що говорить він щиро.

Остаточно в цьому переконався Клинченко, коли Федоров, знявши з себе золотий хрестик і мовчки потримавши його з хвилинку в руці, схвильовано повів далі:

– Ви ще молодий, Миколо Романовичу, дасть бог, пройдете і це випробування, виживете… Пообіцяйте ж виконати мою останню просьбу: розшукайте в Росії мого сина. Не дивіться на мене так здивовано. Я кілька разів одружувався за кордоном. Але перша моя дружина і син Рюрик лишилися в Ростові. Благаю вас – розшукайте сина. Передайте йому це як батьківське благословіння. Передайте мій наказ: ніколи, що б там не трапилось, не розлучатися з Росією…