П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

– Чую позивні маяка агентури з місця приземлення: два тире, крапка.

– Фу-у-у, – перевів подих капітан і наказав льотчикам іти на маяк.

Тим часом уже розвиднілося. Штурмани, звіряючись з картою і приладами, дали льотчикам розрахунки на посадку. Літаки знизились. Незабаром показалися піски, рівні, нескінченні, облямовані голубою лінією обрію. Зволожені весняними дощами, вони стали прекрасним аеродромом.

Ще не заглохли мотори, ще крутилися на великих обертах пропелери, коли капітан дав наказ висаджуватись. Він поспішав якнайшвидше розвантажити літаки, зайняти кругову оборону, вислати розвідку. Квапились і льотчики: на відкритій місцевості «юнкерси» було видно здалеку.

Хтозна звідки виринуло четверо цивільних. Троє спинилося кроків за двадцять, а один підійшов до фон Шеллера, вдягненого у форму майора радянських військ. Незнайомий назвав пароль. Вислухавши відзив, він додав:

– З щасливим прибуттям! Як чули сигнали маяка?

– Прекрасно! Доповідайте обстановку!

– За нашими спостереженнями, ближче десяти кілометрів – ані живої душі! Ми патрулюємо тут давненько.

Фон Шеллер наказав Клинченкові взяти цих четверо агентів, своїх розвідників і оглянути місцевість аж до Яшкуля. Решта особового складу десанту мала копати окопи й готуватися до кругової оборони.

Кілометрів за п'ять від літаків спостерігачі Клинченка помітили роту радянських солдатів з офіцером. У бінокль добре видно було: солдати несуть з собою мішені.

– Йдуть, певне, на стрільбище, – сказав Микола, вислухавши донесення спостерігачів. Мирно розминемося. Ми у радянській формі. Скажемо, що повертаємось з далекого наряду.

Хвилин через двадцять групи зблизилися. Клинченко привітав офіцера й попросив закурити:

– Йдемо здалеку. Тютюнцю й на затяжку ні в кого. А курити хочеться так, що аж вуха пухнуть…

Зустрічний добув пачку «Біломора». Десантники, за прикладом командира, потяглися до кисетів з махрою, простягнутих радянськими солдатами. Строї змішалися. Вийшло так, що біля кожного десантника опинилося принаймні двоє радянських бійців.

І тут несподівано пролунала команда Клинченка німецькою мовою:

– Не чиніть опору, ми оточені!

Дехто з гітлерівців схопився за зброю. Та застосувати її не вдалося. Без єдиного пострілу вся розвідка, за винятком чотирьох «агентів» – радянських чекістів, була роззброєна.

Командир роти наказав своєму радистові подати сигнал. Через п'ять хвилин у небо злетіли червонозоряні винищувачі. «Юнкерсам» шлях до втечі було відрізано.

І тоді з під землі, з накритих маскувальними сітками шанців, почали вискакувати радянські воїни. Навколо «юнкерсів» зав'язався бій. Гармати винищувачів у взаємодії з піхотою зробили своє діло. Частина десанту була знищена, інша, на чолі з фон Шеллером, здалася.

Ще йшов у Астрахані допит захоплених диверсантів, коли по Миколу Романовича Клинченка прибув літак. Центрові потрібна була інформація з перших уст. А головне – на досвідченого розвідника вже чекали нові завдання. В іншій ролі, на інших паралелях і широтах.

У книзі останню главу повісті відділяє від попередніх миттєве шарудіння перегорнутої сторінки. А в житті – більш як чверть століття. За цей час наша Вітчизна, йдучи шляхом комуністичного творення, народила нових героїв у всіх галузях людської діяльності: хліборобів і сталеварів, корабелів і кібернетиків, вчителів і космонавтів. Але вона не забула і ніколи не забуде тих, хто. В найтяжчих випробуваннях Великої Вітчизняної відстоював волю й незалежність Країни Рад, визволяв людство від фашизму.

Ще і ще раз перегортаємо папери, оправлені в обгортки із зеленого брістольського картону: кодовані листи, пронесені спеціальними кур'єрами через кордони, шифрограми, які пролетіли крізь ефір над морями й лісами, над вогненними лініями фронтів, доповідні записки, схеми колись грізних ворожих фортифікацій; списки гітлерівської агентури; паролі й адреси явок; фотографії…

За кожним документом – подвиг розвідника Миколи Клинченка, його бойових побратимів Павла Астрова, Корнія Войцехівського, Стефана та Іванни Бойків, товариша Станіслава з Кракова…

Полковник Максимович, і сам у бувальцях бувалий, знайомлячи авторів повісті з цими матеріалами, з глибокою вдячністю згадував хоробрих бійців невидимого фронту і за те, що вони в той тяжкий воєнний час не лише постачали Центр відомостями про дії та задуми ворога, а й вели лік його злочинам. Яким глибоким було їх переконання, що радянська зброя переможе! Як непохитно вірили вони: відплата катам – невідворотна.