П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

Право, наше, радянське, і міжнародне, не визнає строків давності для покарання тих, хто чинив злочини проти людства, й товариші Миколи Клинченка йшли всі повоєнні роки, йдуть і тепер слідами описаних вище подій, допомагаючи Законові вершити акт справедливої відплати катам.

Звичайно, донесення наших розвідників не могли вмістити докладних описів усього, що коїли карателі з «Нахтігалю» або з «корпусу» Дрлла. Але ці документи, а також папери, захоплені у ворога чи кинуті ним при втечі, дають можливість напасти на слід злочинців, викрити лиходіїв.

Серед цих документів – зошит у чорній колінкоровій обкладинці, брудній і потертій.

Потрапив він до Максимовича не випадково. Ще в перших своїх повідомленнях з-за кордону Клинченко часто згадував Пецюру, який, на його думку, виконував обов'язки зв'язкового між Доллом і його оунівською агентурою. Згодом розвідник переконався в цьому й передав адреси деяких явок, відвідуваних комівояжером абверштелле у західних областях України. Уважно вивчаючи ті повідомлення, полковник зробив припущення» що під час війни шляхи колишнього начальника абверштелле Грубешув та його постійного посланця в жовто-блакитні кубла обов'язково мали схреститися.

На запит у відповідну інстанцію: «Що відомо за період воєнних і повоєнних років про людину з прізвищем чи псевдонімом «Пецюра?» надійшла відповідь: «Пецюру Богдана Мирославовича було вбито 17 лютого 1948 року в перестрілці при спробі нелегально перейти державний кордон. Матеріали слідства в цій справі і знайдений при вбитому зошит – пересилаються».

Ознайомившись з новими документами, Максимович переконався: логіка та інтуїція не підвели його. Зошит мав характер щоденника, хоч автор іноді тижнями не заглядав до нього. З перших поміток, датованих груднем 1942 року, можна було зрозуміти, що Пецюра перебуває у Львові при Бізанці в ролі агента для особливих доручень. Точніше, стежить за настроями всередині націоналістичного табору, за всіма нюансами кар'єристської боротьби між мельниківцями та бандерівцями й доносить про все своєму шефові.

Зустрічалися в щоденнику записи й більш приватного характеру:

«29 грудня. Порадував сьогодні шефа чудовим твором художника Труша. Власникам квартири, в якій я взяв картину, вона вже не потрібна. Зайвий багаж на шляху до концтабору лише переобтяжував би їх. Полковник розчулився. Подарував мені триста рейхсмарок. Сказав, що це його новорічний подарунок у відповідь на мій. Відмовлятися було б неввічливо. До того ж триста рейхсмарок дадуть мені можливість як слід повеселитись у новорічний вечір… Та де набереш коштовних картин? – нарікає далі зрадник. – Хіба за хлопцями з гестапо встигнеш! Вони дізнаються про адреси приречених раніше за мене…»

Пецюра з цих записів поставав ще бруднішим, ніж малював його Клинченко. І все ж Бізанц, на цей час уже полковник, високо цінив пролазливість свого агента, його широкі зв'язки в колах оунівців. Про це свідчили, зокрема, нотатки в щоденнику, зроблені в березні 1943 року:

«Сьогодні шеф, підкресливши сувору таємність доручення, яке дає мені, сказав, що питання про створення дивізії СС «Галичина» вже остаточно вирішено. Незабаром губернатор дистрикту генерал-лейтенант Вехтер повідомить про це своїм декретом. Формування дивізії доручено йому, Бізанцу. Та офіційно цим займатиметься спеціальна військова управа. До її складу ввійдуть колишні офіцери УГА.

– Ось вам імена та адреси майбутніх членів управи, – сказав шеф. – Знайдіть привід поговорити з кожним і перевірте їх ставлення до рейху. Особи, знаю, надійні. Та добирати управу наосліп було б нерозумно».

Пецюра в своєму щоденнику не брехав. Коли в 1945 році полковник Бізанц був захоплений воїнами Червоної Армії в полон, він підтвердив, що на чолі управи по формуванню дивізії СС «Галичина» поставив колишніх поплічників Коновальця – ката київських робітників під час придушення січневого повстання 1918 року.

Все це для Максимовича не було новиною. Він нетерпляче гортав аркуші зошита, шукаючи в ньому згадку про Долла. Знайшов її аж у записах літа 1944 року, коли частина карателів зондерфюрера, відступаючи з півдня України на захід, не проминула Львівщини. Головорізи прийшли сюди для охорони тилів окупантів і «очищення» їх від радянських партизанів та численних антифашистських груп, створених радянськими патріотами…

На початку травня у Львові Бізанц викликав Пецюру на одну з конспіративних квартир абверу. «Я був приємно здивований і дуже зрадів, зустрівши тут зондерфюрера Долла, – нотує в щоденнику його автор. – Ми привіталися, як добрі приятелі».