Євген Куртяк - Спалені обози

Він покартав себе, що на якусь мить піддався блакитній меланхолії, він же бо сидить у Відні, аби добитися бодай автономії Галичині. І меланхолія недопустима.

Повечерявши, переспавши, наступного дня Петрушевич знову подався до резиденції цісаря.

— З аудієнції нічого не буде, — сказав йому президент міністрів. — Цісар сидить одинокий та плаче. З ним неможливо говорити.

— Але коли Австрія хоче зостатися Австрією і не поділить Галичини, тоді український народ мусить стратити останню надію на кращу будуччину і будемо злучатися з Великою Україною.

— Навіщо так різко? — заспокоював президент міністрів. — Ми завжди любили ваш народ, ми дуже багато робили для вас, зрештою, нам усім добре жилося. Ми передамо вам адміністрацію Східної Галичини.

— Але згідно Брестського договору поділ Галичини і виділення її східної частини в окремий автономний край мав бути проведений до кінця липня, а зараз жовтень.

— Я ж вам казав, цісар плаче з розпуки. Ви ж самі бачите, що зараз діється.

— Однак Галичина бурунить вічами. А ви самі знаєте, що віча можуть перерости в революцію.

— Ми все для вас зробимо, — запевнив президент міністрів. — До речі, надворі мене чекає авто. Я можу підвезти вас до готелю…

Хтось колись оповідав Петрушевичу, що на якомусь з американських озерних берегів стоять, мов привиди, голі дерева — круглий рік без листя, — промислові відходи отруїли грунт. Пустеля… І голі дерева… Чорні, мов обвуглені, дерева, що під сонцем стоять без листя…

«Найсмачніша вода тоді, коли сам собі проб’єш джерело, — спливало Грицану давнє його правило. — Я оживаю…»

Так, він одчув, що оживає. І зрадів. Звичайна людина, яка більше працює руками, ніж головою, таке духовне оживлення сприймає не так вразливо. І не тому, що вона нібито другосортна, — ніхто ніколи не народжується другосортним, — але рукам легше знайти заняття, ніж голові. «Якщо мертвих можна реабілітувати, то чому не можна їх судити?» Він перенісся думками до Відня. Крушиться монархія, але вони якось там викрутяться — великі завжди вміють викручуватися: імператор Австрії Франц, схиливши голову перед Наполеоном, віддав за нього свою дочку, яка потім стала королевою Франції. Зате у своїй державі Франц казав: нам не потрібні генії, нам потрібні надійні вірнопіддані. А все-таки світ котиться до краху. Якщо ми колись дійдемо до самознищення, — адже були перед нами цивілізації, про які ми дізнаємося по запилюжених руїнах, по незрозумілих ієрогліфах, малюнках на скелях, — отже, коли дійдемо до самознищення, — думав Ярослав, — то що залишиться для тої майбутньої цивілізації, яка прийде після нас? А все тому, що зло панує над світом. У четвертому столітті до нашої ери Герострат підпалив храм Артеміди Ефеської — одне з семи чудес світу. Оскільки храм — чудо світу, — розмислював Герострат, — то той, хто його знищить, житиме у віках, бо людина, яка знищила чудо, не може бути забутою. Безумство заступило розум. Зрештою, в Герострата була певна логіка: щоб уникнути забуття, треба або створити чудо, або знищити чудо. Звичайно, руйнувати легше, ніж творити.

Та поруч з цим була інша думка: жодна цивілізація не мала таких засобів і можливостей, аби здобувати щасливе життя, як теперішня. Однак цивілізація всупереч здоровому глузду прагне до протилежного: не до миру, а до війни, не до життя, а до смерті, не до порядку, а до хаосу. Здається, якесь дике безумство оволоділо світом. Зате Стемпковський до самозабуття хоче самостійної Польщі. Зрештою, як і я Галичини. Ми могли б бути добрими друзями, та не стали ними. Можна зрозуміти… Бетховен і Гете були великими, але коли в Тепліце, гуляючи якось, зустріли імператорську родину, то Гете зняв капелюха і застиг на краю дороги, а Бетховен насунув капелюх на самі брови й рушив у гущу сановного натовпу, — з того часу два генії навіки розірвали між собою…

І він знову перенісся до Відня — згадалась студентська подорож. Тоді всі мріяли зобачити столицю. Столиця — дзеркало, в якому видно, як пульсує в державі мисль, вона — барометр духу. Принаймні так йому здавалося. І другові його Ростиславові Боговику (Ростику-Хвостику) теж так здавалося. Славний Ростик! Плечі — ледь у двері влазять, груди — мов у коня, — і писав ліричні вірші. Хлопці любили глумити: звідки в тебе ота лірика вилазить? «З живота…» — і незворушливо жував булку.

Де ж тепер ти, Ростику-Хвостику? В які світи закинула тебе доля?

А тоді гарна була подорож. Нікого не дратувало навіть те, що гідом взявся самочинно бути Адам. Товариство було однодумним, щирим, пихатих та гонорових не любило. Та на цей раз ніхто не перечив: хоче — нехай! Всі жили столицею, всім здавалося, що лише в столиці все мудре й величне, справжні вчені, справжні люди, і чомусь ніхто не замислювався, що розум не залежить від столиць.