Євген Куртяк - Спалені обози

Згадуючи далекий той, ще студентський, період свого життя, Ярослав схвильовано думав про ту мить, коли світанкової днини залишився вічна-віч з Бетховеном. І радів, що тоді на світі був мир. І тепер люди прагнуть миру, бо історія людства — це ланцюг війн, які кінчались, щоб знов початись. А Бетховен понад усім: пережив і війни, і незгоди, людську заздрість і нікчемність. Бути сином п’яниці — і стати великим композитором… У двадцять сім почати глухнути… А Стася, коли довідалася, що ти брав участь у викраденні Січинського з тюрми, байдуже видовжила тонкі губи, здибила тонкі стріли брів й байдужим голосом сказала: «Подумаєш, подвиг!.. Не ти викрав би, то хтось інший». Чому я знов повертаюся до Стасі? Невже й досі кохаю? Нема терезів, які б виміряли людську доброту, але є сліди, які залишає людська жорстокість.

Він стиснув зуби, та по хвилі знову прийшов Бетховен, — Бетховена покинула кокетка Джульетта, яку той безмірно кохав і якій присвятив свою «Місячну сонату», — вона покинула його, щоб стати дружиною графа; його підкосила глухота, він готовий був накласти на себе руки, він уже написав на ім’я братів заповіт. А потім сказав: немислимо покинути цей світ перше, ніж я не виконаю того, до чого відчуваю себе покликаним. Після цього створив найкращі твори.

Чи залишився іще коньяк? Аж дивно — пляшка ледь почата. Ярослав ковтнув, не закусуючи, підступив до неповної шафи книг, по одній брав, гортав, відтак акуратно ставив на місце — тепер був повний лад, як тоді, коли підбирав матеріал для дисертації,— коли на фронт приїхав Франц-Фердінанд, у нього трусилася голова, а жовніри з більшою цікавістю розглядали автомобіль, ніж головнокомандуючого… Скільки б мухи не кусали коня, та стрімкого бігу його не зупинять…

Так, це погано, що ти кротом зарився у своїй конурі. Втікаєш сам од себе? Абсурд! І ти добре це знаєш. Як і знаєш: той, хто пив горілку, питиме — скільки б не зарікався; той, хто волочився за жінками, все одно не стримається, а принагідно найріднішу зрадить… Факт! Так що не вдавай із себе великомученика. Іди до людей. Бо інакше здохнеш! І не забувай: тобі лише тридцять.

Але спершу до Оксани… Тільки з коньяком, — штрикнула враз думка, — тільки з коньяком…

Йти в гості з надпитою пляшкою було нешляхетно. Ярослав одшукав четвертівку, наповнив, потому підніс перед очі, до світла, щоб переконатись, чи виглядає, як фабрична. Все гаразд! Можна йти…

Поки Грицан усамітнювався, поки цмулив вино чи коньяк, Львів стрясали такі бурі, аж заклинювало подих, і Львів клекотав, як у дні початку світової війни, коли на вустах усіх висіло «розіб’єм москаля» і творилися легіони Юзефа Пілсудського та Українських Січових стрільців.

Тепер поляки вимагали звільнення Пілсудського з фортеці в Магдебурзі, куди його заточили німці, і десятого жовтня він прибув у Варшаву, а день перед тим Польська регенераційна рада у Варшаві проголосила незалежну Польщу, розпустивши створену окупаційними німецькими військами Державну раду. Польська преса закликала: анексія Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя, Волині та Поділля до Польщі! Їй вторило віденське Польське коло; покладаючись на тринадцятий пункт Вільсона, воно ухвалило: злучити в польській державі всі землі, на які Польща має «історично і культурно домінуюче становище», тобто до Дніпра…

У відповідь керманич національно-демократичної партії і однодумець Євгена Петрушевича — хоча й суперник у боротьбі за владу — депутат Кость Левицький виступив у парламенті проти «кола», заявивши: «…українська справа є міжнародною справою. Якщо Австрія не поділить Галичини на Східну і Західну, наша дорога веде не до Варшави, а до Києва. Не будемо входити ні в які переговори з поляками! Як і вони, маємо повне право на незалежність. Скличемо Українські національні збори, які й рішать справу утворення української держави».

Австрійський уряд ніби не чув! І тоді одинадцятого жовтня українські посли у Відні зійшлися на нараду, в якій взяли участь член палати послів митрополит Шептицький і міністр доктор Горбачевський. Вирішено було відкинути домагання поляків і дев’ятнадцятого жовтня провести у Львові з’їзд мужів довір’я з усіх українських земель Австрії, щоб утворити Українську Національну Раду.

Шістнадцятого жовтня цісар Карл видав маніфест:

«До моїх вірних австрійських народів!

…Австрія по волі своїх народів має стати союзною державою, в якій кожне плем'я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм».