Євген Куртяк - Спалені обози

Оксана мовчки взялася сервірувати стіл, а Ярослав, так само мовчки, стояв обік, відчуваючи, що нині, може, якийсь переломний для нього день. І що Оксана неймовірно вабить його; жінки не завжди розуміють, як чарує мужчину їхня приємна зовнішність, дарована долею.

— Все, більше нічого нема, — вона зіщулено стенула плечима, соромлячись свого убозтва.

— Не хвилюйтесь — все є,— мовив Ярослав. — Ми є…

— То прошу до столу.

Вони сіли одне проти одного, і Грицан неквапливо, похнюплено наповнив по вінця чарки.

— Я боюся сп’яніти…

— А я вам зараз щось скажу. — Він узявся пальцями за келишок. — У вересні шістнадцятого року, коли Січові стрільці вже не хотіли воювати за Австрію, комендант легіону благав старшин: хоч за окопи їх виведіть, хоч зробіть вигляд, що воюєте… — Ярослав ласкаво всміхнувся. — І ви зробіть вигляд, що п’єте. Ну, Оксаночко, будьмо!

І вони цокнулися, і вона, заплющивши очі, випила, однак майже все до дна. Ярослав вдав, що не запримітив. Картопля була напрочуд смачна. Оксана їла якось обережно, наче закрадаючись. Ярослав подумав: при зародженні кохання, як і при згасанні, люди, зостаючись наодинці, завжди перебувають у стані якогось замішання.

— А як ви стали істориком? — Оксана, переставши їсти і вичавивши з двох крапель свого погідного неба всю печаль та залишивши саму ніжність, викреслила над верхньою губою рисочку.

— Цілком випадково.

— Не розумію.

— Справді! Коли я був гімназистом і повертався додому на вакації, мені оповідали, що довкола мого рідного Буська колись було багато церков, які поглинула земля, передусім в низинній місцевості Бугу. Разом з церквами пішли в землю й книги, які буцім описували, хто ми такі і звідки появилися. Мені снилися ці церкви, снилися книги, я навіть потайки брав лопату і йшов копати… Мені здавалось, що я викопаю церкву і знайду книжку, в якій буде описано, хто ми такі і звідки походимо. Зрозуміло, я нічого не викопав. А потому мене захопили праці нашого відомого історика Юліана Целевича. Він народився в Станіславському повіті, після чотирьох років навчання у Львівській духовній семінарії полишив теологію й поступив до Віденського університету, аби грунтовно вивчити історію. Він помер над підручником історії України для середніх шкіл. Уявляєте, звечора працював, а вранці його не стало. Мені запали в душу його слова: «Правдиву науку може подати лише правда, нехай би і яка була сумна, щоб тільки дійсно була правда».

— Цікаво…

— То що, Оксаночко, ще по крапельці?

— Та-а…

— Ну, крапельку.

Відтак вона трішки порожевіла і здалась Ярославові ще кращою. Ярослав уже сміливіше спитав:

— А як ви опинилися на Стрілецькій площі? Ну, тоді, коли ми з вами познайомилися?

— Та-а… — Оксана знітилася. — Мені розповіли легенду про синьооку Вожену, яку застрелили гусари. Я хотіла уявити, як то було, і пішла, — вона осміхнулась. — Пішла і…

Ярослав знав цю легенду. Вона народилася після пам’ятного червня дев’ятсот другого року, коли у Львові вибухнув загальний страйк будівельників і зав’язалися барикадні бої. А прелюдія така: жила собі синьоока юна Божена, віртуозно грала на скрипці — грала так, що під її вікнами не раз зачаровано зупинялися австрійські гусари-офіцери, аж допоки один з них — поручник Геза — не закохався. І вона відповіла на любов. І ще ніжніше розмовляла її скрипка. А коли на Стрілецькій площі гусари порубали шаблями повсталих робітників і чорний брук зачервонів, побачила Божена, що під копитами Гезиного коня гине маленька дівчинка, схопила кимсь кинутого револьвера, стрельнула в саме серце свого Гези й кинулася тікати. Аж до отчого дому гнався за нею котрийсь з гусарів, і під вікнами, де ще донедавна слухали гусари чудодійну скрипку, наздогнала Божену куля. У хвилину її смерті така настала тиша в місті, начеб воно вимерло.

— …і зустріла вас.

Тамуючи хвилювання, Ярослав поглядав на її розпущене волосся — каштанові хвилі хлюпали на нього запахом конвалії; поглядав на закучерявлений віхтик, що гроном звисав над ніжністю очей; він поглядав на проріз її голубого, з білими ромашками халата, де налились тугенькі груденята, і… і не звладав собою. Наче билинку, висмикнув Оксану з-за столу й поніс на тапчан, — вона не пручалася… Потому, ніби розчавлена, довго лежала німо, не розплющуючи очей.

— Ти образилася?

— Ні…

Він поцілував її, ще і ще. Він усім єством одчув, яка вона зараз дорога йому. Скарб!

— Я розчешуся…