Євген Куртяк - Спалені обози

А вісімнадцятого жовтня у Львові в залі «Української бесіди» Народного дому зібралися о шістнадцятій годині українські парламентські і сеймові посли з Галичини і Буковини, українські єпископи, по три представники від усіх галицьких партій, студентство, щоб вирішити правно-державну будучність українських земель, котрі входили до складу Австро-Угорщини. Вів нараду Євген Петрушевич, що прибув з Відня.

Вони довго радили. Вони наговорилися вволю. Нарешті о четвертій годині ранку дійшли згоди. Оскільки на Україні править гетьман Скоропадський, готуючись відбудувати царську Росію, куди входила б Малоросія, то про возз'єднання не може бути мови. Отже, окремий коронований край у складі федерації Австрії. Для управління ним було створено Українську Національну Раду — тимчасовий перший Галицький парламент. Територія майбутньої держави — вся українська етнографічна область Австро-Угорщини по Сян з Лемківщиною, північно-західна Буковина та українська смуга північно-східної Угорщини.

Наступного ж дня крайовий з’їзд мужів довір’я, що зібрався у великому залі Народного дому, ухвалив усі документи, підготовлені вчорашньою нарадою. І полинула пісня «Вже воскресла Україна». А ввечері на першому засіданні Національної Ради президентом її було обрано Євгена Петру шевича. Там же було утворено репрезентативну комісію на чолі з тим же Петрушевичем, яка мала у Відні ввійти в переговори з урядом про передачу влади в Східній Галичині в руки українців та зайнятися організацією держави. Комісія — і Петрушевич — одразу виїхала до Відня, вручила уряду ноту про створення української держави. Але практично там не було з ким говорити: у відповідь на маніфест цісаря про «союзну державу», «в якій кожне плем’я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм», Вільсон заявив, що визнає визвольні змагання чехів, словаків, слов’ян, котрі знаходяться під Австрією, і не може сьогодні вважати автономії цих народів підставою до миру… іншими словами, Вільсон віддав рішення про дальше існування габсбургської монархії в руки народів, що її заселяють. Це був засуд Австрії на смерть… У Відні зчинився неймовірний переполох. Уряд Гусарека подав у відставку, поступившись новому кабінету професора Лямаша, завданням якого було зліквідувати стару Австрію й створити нову.

І галичани гайнували день за днем…

Дещо хвилюючись, Грицан обережно постукав у двері,— за ними було глухо… Нема вдома? А може, виїхала? Жаль, коли б виїхала. Він з першої зустрічі відчув, що в їхній долі є багато спільного. З нею було б йому просто й легко, — це добре, коли поруч є людина, з якою легко й просто. Він ще раз постукав, голосніше уже. По хвилі зачалапали м’які кроки, дзвякнув засув, — Оксана була в голубому, до п’ят, халаті з білими ромашками, довгий халат виразно викреслював її хупавеньку фігурку, а поясок витончував талію, підкреслюючи високість повнявих грудей. Розпущене волосся каштановими хвилями спадало на вузькі плечики, лише маленький закучерявлений віхтик висів над печаллю очей, але зараз, запримітив Ярослав, очі її були зворушено чисті, сяйні, вони горіли голубим блиском, ніжні й добрі.

«Мавка… — збуджено забилося його серце, переповнилось радістю, що застав її.— Слово честі, Лесина Мавка…»

— Добрий день, — сказав схвильовано. — Це я… Я обіцяв прийти. Бачите, прийшов. Ви не чекали?

— Не знаю…

Вона спробувала осміхнутися, і, коли видовжила у посмішку губи, над верхньою вирізьбилась маленька риска. І ця риска теж була відкриттям для Ярослава — печальна риска.

— Заходьте, — Оксана пропустила його попри себе й зачинила на гачок двері.

— У вас пахне смаженою картоплею.

— Може, вже пригоріла… — метнулася на кухню.

Цнотливість і соромливість — найкращий посаг для дівчини, — думав Ярослав, вона, таки справжня Мавка… Наполеон казав: гарна жінка подобається очам, добра — серцю, одна є прекрасною річчю, а друга — скарбом.

— Ні, не пригоріла, — Оксана тримала в руках ножика, на кінчику якого причепилася грудка картоплі.— Не пригоріла, — задоволено повторила, злизуючи ту грудку. — Чи ви не любите смаженої?

— Я все люблю…

— Чого ж ви стоїте? Роздягайтесь.

— Я… Ви не будете на мене гніватись?

— Звичайно, ні. А що?

Ярослав висмикнув з кишені пляшечку, поставив на стіл і аж тоді глянув на Оксану.

— З якої нагоди? — здибила брови.

— Без нагоди, — всміхнувся та відразу ж заходився роздягатися, щоб угамувати внутрішній дрож, що несподівано ним затіпав.