Євген Куртяк - Спалені обози

Дивуватись цим перешептам не варт, — в Галичині з виникненням партій виникла, сказати б, класична формула: два чоловіки — три партії…

Так чи інакше, а ця сеймова боротьба впродовж трьох років дала-таки свої плоди, зломила врешті-решт спротив польських послів: на початку чотирнадцятого року було схвалено нову виборчу ординацію, що забезпечувала українцям поважне збільшення їхнього сеймового представництва, а разом з тим привела до певних змін крайового статуту, що мав започаткувати поділ Галичини на українську і польську, — і якби не війна… Якби не війна! А втім, хтозна…

З початком світової завірюхи виникла Головна Українська Рада, яку очолив керманич Української націонал-демократичної партії Кость Левицький, та Петрушевич не ввійшов до її складу, хоча лишився послом парламенту і сейму. Рада покликана була вести українські справи в часи війни, за її ініціативою було створено легіон Українських Січових стрільців. Через рік Головну Українську Раду перейменовано на Загальну Українську Раду, проте зміна назви не змінила, по суті, програми, а програма — насамперед поділ Галичини на українську і польську, виділення української в окремий автономний край під Австрією; рада ставила, щоправда, питання, аби для українських земель, які Австрія і Німеччина заберуть в Росії, домагатися державної самостійності, та австрійці сказали: хіба ми будемо відвойовувати українські землі для вас? Довелося зректися цього пункту: хай уже буде окремий Галицький автономний край… Нова рада теж не проіснувала довго: після вбивства Фрідріхом Адлером прем’єр-міністра Штірка політичний провід перейшов до рук новоспеченої Української парламентської репрезентації. Аж тепер дочекався свого Євген Петрушевич — він очолив її і вже другий рік на цьому посту. Та ніколи ще не потрапляв у такий шалений вир, як у ці похмурі жовтневі дні: Відень нагадував маєток, з якого люди прогнали властителя…

Євген Петрушевич поволі брів Віденським лісом. Було ще зовсім рано. Тільки-но розвиднілося. Цієї ночі Петрушевичу не спалося: поляки ось-ось проголосять свою республіку, чехи свою… А що ж залишив цісар галичанам? Чи без нього самим себе визнати, як це надумали зробити чехи та поляки? Ні, не випадає. Ми менший народ…

Поперед Петрушевича дріботів через доріжку їжак. На шпильках стирчали кислиці. «Навіщо йому здалися кислиці, якщо він їх не їсть? — здивувався голова Української парламентської репрезентації.— Хм… Як сказати… Бо якщо ведмідь не нагуляє жиру — в барліг на зимівлю не ляже… То, може, соки кислиць для чогось потрібні їжакам?»

Петрушевич сердито стріпнув головою. Навіщо йому ведмеді? Навіщо їжаки? Він нині повинен бути на аудієнції в цісаря, — попросивши в 1908 році аудієнції, двадцятилітній студент Львівського університету Мирослав Січинський кількома пострілами скарав цісарського намісника Галичини графа Потоцького… За кривди народні! За вибори! Аби світ звернув увагу на розтоптану-розтерзану Галичину! Петрушевича нараз зморозило. При чім тут Січинський? Петрушевич не помишляв про вбивство цісаря, в Петрушевича були інші плани. Він знов нервово тріпнув головою: лізло зовсім інше, ніж бажалося, — доріжку ще раз перебіг їжак — і теж з кислицями на шпильках, але цей був більшим і кислиць нашпилив більше.

«Ох, ці їжаки…» А поза тим Петрушевич любив осінь. Його завше хвилювало, що дичина така розумна: білка сушить на сучках гриби, носить в дупло горіхи; під опале листя, в мурашники ховає жолуді сойка; в щілини кори втрамбовує насіння диких трав синичка…

Почекай, Євгене! Облиш кислички та синички. Будеш кислим — виплюнуть, будеш солодким — проковтнуть. Радше ще раз обміркуй, що і як маєш говорити на аудієнції. А що міркувати? Обмірковано-переобмірковано: незалежність Галичині! Про це ще до війни говорено. А чому, власне, до війни? Про це говорено ще з початку минулого віку, коли постала «Руська трійця» і почалося національне відродження. Надто ж в час революції 1848 року — в час «весни народів», коли чесні мужі народу руського створили Головну Руську Раду, заснували першу газету «Зоря Галицька». Чи не відає цісар, що було з перших днів світової війни? Чень же пам’ятає, що виникла Головна Українська Рада, що було створено легіон Українських Січових стрільців, який бився за незалежність Галичини. А чи забув цісар, що було кілька місяців тому, — Брест-Литовську угоду? У відповідності з нею автономія Галичині повинна бути надана до кінця липня. І що? Про «таємну» угоду довідалися поляки, і почалися віча та протести до парламенту про «найновіший поділ Польші», і згасили наші домагання, і австрійський уряд здався, повторивши те, що було 1848 року, коли Головна Руська Рада також поставила в парламенті про поділ Галичини на Західну і Східну, надавши українцям автономію. І взагалі, Австрія так і не ратифікувала Брест-Литовської угоди. Блоки тягнуть Польщу кожен на свій бік: Антанта — до себе, Берлін — до себе. Він же, Петрушевич, тридцятого серпня наніс візит прем’єру Гусареку, вимагаючи відокремлення Східної Галичини в окремий автономний край, з окремим намісником, з приєднанням до краю споконвічно українських Холмщини і Підляшшя. І що? А нічого!.. І тоді на заклик Народного комітету — вічевий рух у вересні, протягом тижня суцільний бунт: вимога виконання умов Брест-Литовської угоди! А поляки тим часом повзали на колінах перед обома воюючими сторонами… 14 вересня уряд звернувся до всіх держав з нотою, запрошуючи їх на конференцію, щоб підписати мир. Антанта відкинула: тільки повний розгром! І Відень затрепетав. Паніка. Запахло катастрофою… Першого жовтня почалися дебати в парламенті. Виступаючи, прем’єр Гусарек обмежився тільки обіцянками національної автономії Галичині, і тоді, четвертого жовтня, слово взяв він, Петрушевич. Він осудив політику Австрії в Наддніпрянській Україні, він картав уряд за те, що не виконує умов Брестського договору, він… о, він умів говорити — палко, аргументовано, переконливо!