Євген Куртяк - Спалені обози

Цісар сьогодні призначив аудієнцію не лише галичанам — сьогодні він мав прийняти німецьких, чеських і польських представників.

У цісарській резиденції Петрушевича вже чекав іще один депутат-українець; він, як і Петрушевич, був депутатом парламенту, але мешкав постійно у Відні. Обидва вони сердечно привіталися, вони були приятелями, не раз виступали в парламенті, зрештою, вони були знані в Галичині й поза її межами, гордилися тим, вони були демократами й вірили, що досить було Вільсонові проголосити свої знамениті чотирнадцять пунктів, як Галичина одержить автономію, але вони разом з тим були вихованцями австрійської школи, отже, добування прав мало йти шляхом переговорів, промов у парламенті, отим бюрократичним шляхом, від якого порядний депутат парламенту не повинен відступати; на російську Жовтневу революцію вони також дивилися віденськими очима, вони вважали її незаконною. Ім’я Ленін їм нічого не говорило, вони визнавали тих керманичів, які проявили себе на трибуні, демократичними поглядами, а головне — все мало бути мирним, тихим, врахованим логікою речей; вони не припускали, що обіцянки можна не виконувати, вони надто вірили в силу Вільсона й Антанти. Вони вірили сліпо. Це були люди освічені, пристрасні, виховані по-європейськи, власне, вони були виховані під Європу, але ніколи не були європейцями, вони завше були на другорядних ролях, з ними ніхто ніколи не рахувався, їх годували обіцянками, і вони вірили в обіцянки.

Петрушевич потирав пальцями ретельно виголені щоки і, стримуючи себе від емоцій, нишком позирав на поляків, чехів, німців… Іншим разом він би, звичайно, затіяв балачку з кимсь із них, бо декого знав, але зараз тут, у цісарській приймальні, всі були чужі — завше, коли йдеться, сказати б, про індивідуальні інтереси, люди вдають, що не впізнають одні одних.

Першими цісар прийняв чехів. Розмова тривала довго — понад півтори години. Петрушевич вірив, що і галичанам буде така увага. Йому згадувався 1848 рік — «весна народів» Австрії, коли з-під криги бюрократичного германізму вдарив фонтан національних і соціальних поривань: конституція, вільність друку, історичні права народностей, свобода, рівність, братерство… Йому згадувався 1848 рік, бо в час революції виникла Головна Руська Рада, яка вимагала поділу Галичини на польську й українську, вимагала, аби українці мали свою самостійну адміністративну одиницю, — може, зараз, нарешті, буде добуто те, за що воювали Лук’ян Кобилиця та Іван Капущак, виступаючи в рейхстазі за права гуцулів та галичан.

Внутрішньо Петрушевич намагався бути спокійним. Він переконував себе, що вимога Вільсона про автономію народів, які входять до складу Австро-Угорщини, повинна висіти над цісарем, наче меч Дамокла. Тим паче умови миру диктують Америка і Антанта. Отже, на цей раз з Галичиною цісар поведеться належно.

А поляки, снуючи по приймальні, встрявали в розмови з німцями і голосно, щоб чули галичани, хизувалися: наша теперішня аудієнція до цісаря — чиста формальність; ми вже самостійні, а устрій держави вирішить найближчий сейм…

Вийшли від цісаря чехи. По їх сяючих лицях Петрушевич зрозумів: вони досягли того, чого хотіли. Чехи чинно розкланялися, а до цісаря покликано німецьких представників. Петрушевич нахмурився: якби діяли за алфавітом, то першими належало бути галичанам… Але в політиці ніколи не береться до уваги абетка, і галичан мовби навмисне залишили вічна-віч з поляками, — тепер у приймальні зависла якась гнітюча тиша, мов перед грозою.

І вже вкрай обурився Петрушевич, коли замість німців закликали поляків, — це вже була наруга. І все ж, — думав Петрушевич, — усі разом не можуть увійти, хай буде так, пристанемо й на це.

Тепер — ще півтори години — галичани залишалися самі. Петрушевич занервував. Що ж, рабство — в’язниця душі. Цезаре, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе! Ніхто не хоче родичатися з жебраком.

І все ж галичани дочекалися свого — Петрушевич уклонився цісареві й сказав:

— Ваша ексцеленціє, ми приносимо глибоку шану вам. Я повторюю свої слова: зірка габсбурзької династії все ще світить ясно і яскраво на нашому небосхилі, і наш народ вірно стоїть на охороні інтересів держави.

— Я радий, — кивнув цісар.

Карл Перший походив з династії Габсбургів, яка започаткувалася ще в 1027 році, одержавши ім’я від замку Габсбург, збудованого на Ааре в Швейцарії. Кажуть, династія — то ряд монархів, які змінюють один одного на престолі. Але можна й без династії з’явитися на престолі… Проте зараз Карл почувався на троні непевно, хоча й походив з імператорської династії Священної Римської імперії,— влада династії розповсюджувалася на Німеччину, Іспанію, Нідерланди, частину Італії, частину України, його ж попередник, Франц-Йосиф, правив з 1848-го аж по 1916-й.