Євген Куртяк - Спалені обози

— Що, власне, тебе цікавить? — кинув Адам.

— Політика.

— Хіба ти не читаєш газет?

— Є ще й усні газети. Усні нерідко дають докладнішу інформацію, ніж найдемократичніші урядові.

— Поки що нічого нового, — роздягаючись, відказав Адам, — якщо не рахувати, що я випадково зустрів свого університетського знайомого. Мамо; хочу їсти…

Він не хотів їсти, він хотів спекатися своїх предків. Для годиться попросив матері подати шматок торта і кави з вершками, а також приготувати ванну.

«А все-таки я надмірно дратівливий, — подумав Адам. — Але де причина? Чи не в тому, що мені вже тридцять? Хм, тридцять… Хіба я стара діва, аби турбуватися літами? Я ж не Грицан».

Адам переможно всміхнувся і згадав, як нітився, як соромився Ярослав, коли якось гімназистки запропонували разом піти до Стрийського парку: всю дорогу мовчав, червонів, аж при вході до парку сором’язливо видушив:

— Побачити б Віденський ліс, де народився знаменитий вальс Штрауса… Там, напевно, гарно…

— Дуже гарно! — ствердив Адам, підхопивши чорняву гімназистку, і, акомпануючи сам собі, закружляв по алеї, а потім частував усіх вином, водив на гойдалки, відтак між кущами ліщини націловував вишневі уста чорнявої…

«Славні були часи… Хто б сподівався, що через кілька років у Європі спалахне пожежа і люди впиватимуться не холодним вином, а гарячою нудотною кров’ю…»

Йому було шкода тих веселих передвоєнних безтурботних часів, коли на нього чигала хіба що одна небезпека — десь схопити сифіліс… Так, то були добрі часи! Зараз його тягло до фортепіано, аби тихо зіграти сонату Шопена, що він робив завше, коли нападала меланхолія. Він подумав, що всі великі люди ще при житті складають заповіти, — серце Шопена, за його заповітом, замуровано в стіні костьолу Святого Хреста у Варшаві… Може, й собі щось придумати? Адже, коли б не війна, він був би доктором історії.

«Годі фантазій! — звелів собі, одсуваючи недопиту каву. — Завтра я повинен звітувати про те, що конкретного замишляють галицькі політики. Отже, ванна і — спати!»

— Ти повечеряв? — у дверях їдальні стояв батько, поли бархатного халата нарозпаш.

— Повечеряв, — неохоче відказав Адам. «Знову полізе зі своїми балачками… А може, варт скористатися його знаннями? Все ж таки батько не остаточний телепень».

— Я тобі не заважатиму?

— Навпаки, — на цей раз серйозно сказав син. — Я не можу бути спокійним, оскільки не вирішено остаточно питання про Польщу. Скажи мені все, що ти думаєш відносно чотирнадцяти пунктів Вільсона, вірніше — тринадцятого пункту.

— Я вірю, що буде створена незалежна польська держава з виходом до моря. Це реально. Давай ще раз проаналізуємо події: перше — оті чотирнадцять пунктів Вільсона, з якими він увійшов у конгрес, далі — п’ятого січня за відродження Польщі висловився Ллойд-Джордж, п’ятого червня — загальна декларація за нашу незалежність Великобританії, Франції та Італії, зваж, що Падеревського любить Клемансо, і гадаю… — Кароль Стемпковський зам’явся. — Але так чи інакше, а доведеться чекати остаточного рішення Антанти.

— Але Росія сама себе визнала, без Антанти, — не згодився Адам. — Ленін зробив хитро, уклавши Брестський мир. Правда, це нічого не дало німцям. Війська союзників, як ти знаєш, проганяють їх з Франції. Капітулювала Болгарія, на черзі — капітуляція Туреччини і Австро-Угорщини.

Адам розумів, як важко зараз діячам Польщі, тому ж таки Польському національному комітетові в Парижі під проводом Дмовського і Падеревського, хоча Антанта й визнала його офіційним представником польського народу, а Європа — суцільний хаос. Граф Буріан розіслав воюючим країнам ноту, пропонуючи скликати в якій-небудь нейтральній державі конференцію для обговорення питання про мир, — Австро-Угорщина підносила лапки… Але голос його повис у повітрі. Клемансо заявив, що злочини, звершені центральними державами, не можуть лишитися без кари. Правда, хаос — то хаос, але є на світі Вільсон, за плечима якого Америка, — вся світова преса наперебій хвалить його чотирнадцять пунктів, зокрема ідею союзу націй, який повинен стати бар'єром до нових війн. Власне, для Адама найголовнішим було те, що стосувалося Польщі, і він сказав:

— Мене найбільше турбують наші околиці. Насамперед — галицька. Яким чином тут буде встановлено кордон?

— Моє тверде переконання: нам треба домогтися всієї Галичини, що ми, зрештою, потихеньку й мудро робимо. На крайній випадок, східним галичанам можна дати автономію. Найважливіше, аби ми нічого не впустили. Схочуть автономії українці — можна дати. Автономія все-таки до чогось зобов'язує. Принаймні всі ми залишимось на цій території.