Євген Куртяк - Спалені обози

А потім треба було заробляти на хліб. До війни вчителювала у невеличкому селі під Житомиром. Яка була рада, яка задоволена і як сумно було по вечорах. Вчителька — особа помітна, на гулянки не личить ходити. Треба вести себе пристойно. А стати сільською господинею не хотіла, бо пропаде те, задля чого потратила стільки років. Подруги казали: переходь у місто, а то зістарієшся в дівках. Було байдуже, де вчителювати. Звичайно, у місті краще, але хто візьме. Щоправда, згодом випала така нагода: в січні п’ятнадцятого року власті оголосили, що у Львові працюватимуть курси російської мови і потрібні фахівці. Не замислюючись, зголосилася добровільно й поїхала, — їхала з патріотичних побуджень, а крім того, вона ніколи не забувала, з якими труднощами сама здобувала освіту. Чому ж не помогти іншим? Її кумиром була Софія Ковалевська. Оксана казала всім: ось з кого треба брати приклад — настільки захопилась математикою, що відкинула особисте життя.

«Відкинула… — з сумом подумала зараз. — І рано втратила вроду, і передчасно почала старіти… Їй вручили премію Паризької Академії, вона одержала десятки привітань і казала: я ніколи не почувала себе такою нещасною, як зараз… А я ж могла би дати більше, ніж будь-яка жінка, а між тим, найгірші жінки любимі, а мене ніхто не кохає…»

Оксана встала, засвітила світло і, думаючи про Ярослава, прибрала зі столу, відтак підлила вазони: Ярослав чомусь їх не запримітив — він запримітив лише книги. Нічого, вона навчить його любити квіти, — без краси нема життя. Вона давно уже переконалася, що людина і природа невіддільні: хто ігнорує природу — збіднює душу, бачити щодня громаддя будинків, впиватися міським життям — це так мало. Отже, вона його навчить… А якщо він більше не прийде?

Вона шкодувала, що він пішов. Ярослав простий і уважний. Їй ніхто ще не казав: одягайся, бо можеш простудитися… А він, бач, звернув увагу. І якийсь він нефальшиво щирий. І зовнішність примітна — вище середнього зросту, білявий м’який чуб, ласкава посмішка, хоч усміхається рідко, вольові виразні уста, прямий ніс, глибокі розумні очі з голубим відтінком, ямка на правій щоці,— гарний. І розумний. Невже він більше не прийде? А може, варто було дозволити, аби залишився? Але хіба вона повія? Не повія ж, однак… А може, він її доля? Може, отой вимріяний велет? Ось і будь мудрим! Ось і вгадай, коли виграєш, а коли програєш. Оксана глибоко зітхнула й знов лягла на тапчан.

— Це ж коли ми з тобою останній раз бачилися? — замислився Адам, розливаючи в чарки коньяк.

— У чотирнадцятому, — впевнено відповів Грицан. — Так, у липні чотирнадцятого.

— Боже мій! — прицмокнув Адам. — А зараз жовтень вісімнадцятого. Чотири страшних роки вогню і смерті… Що ж, вип’ємо, друже, за те, що вибралися живими з цієї вогненної бурі. Ми тепер гартовані-перегартовані.

— Саме — перегартовані,— прісно всміхнувся Ярослав і випив. — А криве колесо завше на себе кидає багно… Ти, здається, служив у Пілсудського?

— Так, з початку війни я пішов добровольцем у легіон Пілсудського, а потому потрапив у полон до росіян. Через кілька місяців мене виміняли. Повернувся до Львова, закінчив курси російської мови, відтак перебрався до Кракова. А оце місяць знову у Львові. Все ж таки рідне місто.

— Жонатий?

— Ти ж знаєш, мій Бог — Міцкевич, а Міцкевич одружився у тридцять шість.

— У тебе непоганий Бог, — ковтнувши кави, зауважив Грицан. — Здається, саме Міцкевич одним з перших висунув ідею про братерський союз усіх слов’янських народів?

— Ідея, — посміхнувся Адам. — Ідея — це ще не все.

— Все починається з певної думки. — Ярослав добув зім’яту пачку, в якій лишилося кілька цигарок. — Кури.

— Я люльку вживаю.

Стемпковський говорив стримано, але був радий, що Грицан затіяв цей перекур. З ним завше було важко розмовляти, він ніколи не мав постійних друзів. Одні не хотіли його, інших не хотів він. Стемпковський знав, як швидко Ярослав розчаровується в людях. Так, але це було раніше. Тепер він побачив іншого Грицана. На якого прикро було дивитися, до якого соромно було підходити — його університетський однокашник був убогий, обірваний, пониклий. Адам не жалів його, навпаки, хотілося ще більше принизити колись упертого студента, перед ерудицією і залізною логікою якого навіть університетські світила пригасали, і він не бажав поступатися:

— Ти ось говорив про ідею братерського союзу. Проте не забувай, що Міцкевич неприязно ставився до Росії.