Джеремі Стронґ - Вікінг у моєму ліжку

Сіґурд був страшенно задоволений. Він мчав угору одними сходами, а тоді з’являвся зовсім на інших. З’їжджав додолу поручнями, проносився кухнею, знову вбігав у готель і нісся вгору сходами, влітав у чужі номери, лякаючи ошелешених гостей. Тоді знову стрибав додолу сходами, пробігав вітальню, тупотів садом, дряпався вгору пожежною драбиною… а кількість людей, що гналися за ним, постійно зростала, бо до них долучалися гості, які вибігали зі своїх номерів.

Нарешті Сіґурд вирішив, що досить з нього біганини. Він швидко зиркнув через плече, побачив довжелезну синю вервечку, що зміїлася за ним услід, тоді промчав вузеньким коридорчиком і щез, не залишивши по собі жодного сліду, якщо не рахувати дверей, що гойдалися на завісах, показуючи, куди він заскочив.

Двадцятеро поліцаїв і п’ятнадцятеро гостей захекано влетіли в малесеньку кімнатку и побачили, що там нікого немає. Крім відчиненого вікна, ніщо не свідчило про те, що там був Сіґурд. Констебль Гарні підбіг до вікна й визирнув у сад. Сіґурд стояв там унизу, махаючи їм рукою.

Констебль Гарні заскрипів зубами. Що-що, але стрибати з такої височини в сад він аж ніяк не наважувався. Він кинувся до сходів і побіг ними вниз, у бік саду. Сіґурда знову ніде не було.

— Все обшукати! — втомлено прохрипів констебль. — він має десь тут бути!

Поліцаї, трусячи головами, розбіглися хто куди по саду, неначе морські свинки, що повтікали з клітки.

Пан і пані Еліси, а також Тім і Зоя чудово знали, куди заліз Сіґурд, але воліли б цього не бачити. І тільки коли десь жахливо заскрипіла коробка передач, поліцаї нарешті зрозуміли, що сталося.

Люто заревів автомобільний двигун, оскаженіло завертілися колеса, і одна з поліційних машин раптово шугонула, мов ракета, готельним подвір’ям. Завила сирена, знову щось зловісно затарахкотіло в коробці передач, і Сіґурд вилетів крізь готельні ворота на головну вулицю. Пані Еліс затулила вуха. Тім і Зоя схвильовано застрибали на місці.

— Тримайся, Сіґурде! Покажи їм, на що ти здатний! Дава-а-ай!

Поліцаї дивилися на все це, не вірячи власним очам, аж поки розлючений крик констебля Гарні не примусив їх кинутися до решти авт. Повітря затремтіло від виття сирен, з-під коліс, що люто закрутилися, сипонуло навсібіч каміння, і п’ять поліційних автомобілів пустилися навздогін.

Поволі сирени стихли вдалині, а на готельному подвір’ї вляглася курява. Пенні Еліс обвила чоловіка за пояс.

— І що тепер, Кіфе? — запитала вона. — З мене вже цього досить.

Пан Еліс стояв і дивився на головну вулицю. Тоді повернувся в бік готелю:

— Я йду на кухню. Заварю собі чаю і вип’ю три пігулки аспірину, щоб не тріщала голова… Ось що буде тепер. А потім ми сядемо й зачекаємо. Я впевнений, що невдовзі поліцаї знову сюди нагрянуть.

Пан Еліс втомлено попрямував у готель. Зоя й Тім мовчки дивилися, як пані Еліс рушила вслід за чоловіком. Тім зиркнув на свою старшу сестру.

— Біда? — запитав він.

— Велика біда, — відповіла Зоя, а тоді вони присіли на готельні сходи й стали чекати.

Автопогоня тривала недовго.

Сіґурд не набагато вправніше керував автом, ніж тоді, коли випробовував, як плаває машина пана Еліса в готельному ставку з качатами.

Поки він розмірковував, куди крутити кермо, його вже винесло прямісінько на пляж. Перелякані відпочивальники з вереском розбіглися хто куди, рятуючись від поліційної машини з сиреною, що робила на піску химерні кола й зиґзаґи і врешті-решт пірнула своїм капотом прямо у хвилі.

Сіґурд, мабуть, подумав, що зможе доплисти на машині аж до Данії.

Звичайно, з цього нічого не вийшло. Двигун авта наповнився морською водою й заглух.

Сіґурд одчинив дверцята і шубовснув прямісінько у величеньку хвилю, впав, захлинувся, знову засапано підвівся й опинився в руках констебля Гарні, оточеного дев’ятнадцятьма поліцаями.

Констебль Гарні вишкірив зуби.

— Попався, синку!

Клацнули наручники, і Сіґурда поволокли до поліцейського авта, а тоді повезли до відділку поліції Флотбі.

Телефонний дзвінок, що його так боялися почути в готелі «Вікінг», пролунав раніше, ніж того сподівалися.

Пан Еліс стояв, притуливши до вуха слухавку, з понурим обличчям і страшенно втомленим виглядом. З ним говорив пан Трип, явно смакуючи кожнісіньку мить свого тріумфу. Нарешті пан Еліс відклав слухавку.

— Його посадили в камеру. Це все. У нього немає шансів. Поліцаї дуже не люблять, коли їм погрожують мечами й викрадають їхні авта. От халепа! Не знаю, що тепер робити, — він важко опустився в крісло.