Джеремі Стронг - Нові пригоди Ракети на чотирьох лапах

Стрілка — найкраща собака в цілому світі. Так думаю я. На жаль, ніхто зі мною не погоджується. Мама й тато віддали її під мою опіку, бо самі просто не годні з нею впоратися. Тільки я це можу. Стрілка виконує все, що я кажу, хоч не обов’язково тоді, коли я її до цього спонукаю. Якщо я крикну «Сюди!», вона виконає, врешті-решт, хоч іноді мені доводиться чекати наступного дня або ще наступнішого.

Проте вона ГЕНІАЛЬНО виконує усілякі інші речі. Наприклад, вона може:

1. Летіти, як грінка з тостера. (Грінка з лапами, звичайно.)

2. Стрибати, як кенгуру на айсберзі. (Кенгуру, який хоче зігрітися.)

3. Жерти, як Жаборотий Фредді. (Він мій однокласник і я раз бачив, як він жер три пончики з варенням ОДНОЧАСНО. Гидота, правда?)

4. І, що найголовніше, вона геніально ПОТРАПЛЯЄ В ХАЛЕПИ. Стрілка вже мала більше халеп, ніж сотні грабіжників банків. Вона фактично потрапляла в халепи з татом, мамою, мною, моєю приятелькою Тіною, мамою Тіни, поліцією, собачою гицелькою і майже половиною мешканців нашого міста.

А ще вона дуже добре опікується своїми цуценятами. Вона має трьох цуциків, які називаються ось так: Один, Два і Три. Ага, я знаю, не надто оригінальні імена. Я хотів назвати їх Сюсіком, Дзюриком і Пісюриком, але мама сказала:

— НІЗАЩО! Це некультурні імена, Треворе, — наголосила вона.

— Це некультурні цуцики, — відповів я. — Особливо, коли сюсяють і…

— Припини, — не дала мені доказати мама. — Не треба подробиць, дуже тобі дякую.

Досить того, що за ними доводиться постійно прибирати.

— Але ж ти мені це загадуєш робити, — зауважив я.

— Бо це твоя собака, — мама не забарилася з відповіддю.

— Але ж вони не мої цуцики, а Стрілчині. Це вона має за ними прибирати.

— Вона собака, — не вгавала мама. — Ти часто бачив собаку з відром і шваброю?

Я знизав плечима.

— Її можна було б навчити.

Мама зробила круглі очі, а тоді вибухнула реготом.

— Гарні ж у тебе жарти! Цю собаку навіть дихати неможливо навчити, не кажучи вже про якісь корисні речі.

— Мамо, Стрілка знає, як дихати, а вміння дихати буває дуже корисним.

— А ти, малий нахабо, чудово знаєш, що я мала на увазі. Скільки разів ти вже пробував її дресирувати? І скільки разів зазнавав невдач? Слова «Стрілка» і «дресирування» просто несумісні.

Мушу визнати, що тут, мабуть, мамина правда.

Маю на увазі, що Стрілка не реагує навіть на власну кличку! Так чи інакше, але мама й тато вирішили: якщо цуцики не залишаються у нас назавжди, то й клички їм не потрібні, тому в підсумку вони називаються Нудно, Нудно й Занудно. Інакше кажучи, Один, Два і Три.

— Якраз перед Різдвом їх можна буде й позбутися, — зрадів тато. — Пречудово!

— Але ж це буде їхнє перше Різдво! — запротестував я. — Може, залишимо їх? Будь ласка?!

Тато звів очі до небес, немовби шукаючи помочі, але ця поміч, як на мене, виявилася не надто помічною.

— Ні! — коротко відрізав він.

— Я їх годуватиму, — запропонував я і скорчив свою найблагальнішу міну.

— Ні! — повторив тато. — І не треба удавати із себе конаючого дебіла.

Я зробив останню пропозицію:

— Я їх у вас викуплю.

Мама зітхнула:

— Треворе, цуцики ростуть. Скоро вони вже наздоженуть за розмірами свою матір, а то й переженуть її. Ти не маєш грошей, щоб викуповувати їх чи годувати, а у нас для них немає місця. І так уже цілими днями тиняються під ногами Стрілка й Ерік.

Якщо ви не все второпали, Ерік — це кіт, якого привела додому Стрілка, коли загубилася кілька місяців тому. (Вона ще привела недоумкуватого бабуїна, але то вже інша історія.) Тато хотів назвати кота Тайґером (тобто Тигром, бо це ім’я відомого гравця в гольф Тайґера Вудса), але я б ніколи не погодився мати в хаті тварину, названу на честь гравця у гольф. Я вас про-о-шу! Я запропонував назвати кота ім’ям якогось вікінга. Тато хотів знати чому.

— Бо він так виглядає.

— Це кіт, Треворе. Як він може виглядати вікінгом?

— Він волохатий і лютий, — пояснив я. — Вікінги також були люті й волохаті — за винятком, звичайно, лисих. Ті були, мабуть, просто люті.

Тато хвильку дивився на мене, намагаючись підібрати відповідні слова. Він ворушив вустами, але не зміг зронити жодного звуку.

Урешті-решт він піддався:

— Гаразд. Нехай буде Еріком, — тато подивився на кота. — Що ти на це, Еріку?

Ерік сів, видав кілька огидних звуків, витягнув шию й голову, а тоді відригнув жмутик шерсті.