Джеремі Стронг - Нові пригоди Ракети на чотирьох лапах

Тіна мешкає за рогом, і в неї є ЗДОРОВЕННИЙ сенбернар, якого звати Мишкою. (Ги-ги.)

— Може, ходімо в центр і глянемо, як там готуються до Різдва? А по дорозі ти мені розкажеш про містера Слоняндера.

— Слокамбера, — виправляю я.

— Слокамбера, Слоняндера, Гіпопо-Крокодляндера, — розреготалася вона.

— Тіно, у тебе в голові суцільні миші.

— А в тебе вони вдома.

— Ні, бо в мене удома Ерік.

— Ну, то йди до свого Еріка ловити мишей, — Тіна вже не жартувала.

Як бачите, ми з Тіною дістаємо неабияку втіху від наших невинних розмов.

Ось так бесідуючи, ми й дійшли майже до центру містечка.

Робітники вже встановлювали там велику різдвяну ялинку й розвішували святкові вогники практично на всьому, що не рухалося.

Тіна засяяла:

— Тут буде так… мерехтливо, — захоплено вигукнула вона. — І романтично, — додала, беручи раптом мене попід руку. Я мимоволі здригнувся.

— Що сталося? — запитала невинно Тіна, мов кицька, що тримає в зубах пташку.

І тільки-но я почав визволяти з полону свою руку, як за спиною пролунав зухвалий регіт.

— О, та це ж наші любчики-пупчики!

Я рвучко обернувся й побачив прямо перед своїм носом горилу в куртці разом з її трьома ельзаськими вівчарками.

— Чарлі Смаг, — простогнав я, видершись нарешті з Тіниних рук. Я відчував, що червонію, як рак. А може навіть, як варені помідори.

Чарлі захихотів.

— Чого ж ти, дай їй цьомочки, — підказав він, шкірячи свою прищаву жирну пику. — Давай отам, під омелою… буде різдвяне чмокато-лизато.

Він просто бридкий, той Чарлі, — кошмар у чоботях. Йому чотирнадцять, і він терпіти не може нас із Тіною. Ми оголосили одне одному столітню війну. А ЩЕ у нього є ті жахливі псяри — відразу ТРИ. Зубиська, гарчання, сапання і слина.

Ви можете подумати, що Мишка міг би бодай зробити вигляд, що захищає нас, але Тінин сенбернар сидів собі за нашими спинами й байдуже спостерігав, як робітники чіпляють до ліхтарних стовпів жмути омели.

— Йшов би ти, Чарлі, - запропонувала йому Тіна.

Чарлі спохмурнів і трохи відпустив повідки, вівчарки мало не кидалися на нас, вищиривши страхітливі білі зуби й виставляючи на загальний огляд поцятковані рожеві ясна. Ми з Тіною відступили на кілька кроків.

— Моїм собакам не подобаються нечеми, — гаркнув Чарлі.

— Не знаю тоді, як вони терплять тебе, — Тіна не лізла за словом у кишеню.

Я б хотів, щоб вона не розмовляла таким ось чином… принаймні З ЧАРЛІ СМАГОМ. Для неї це, може, й нормально, бо вона дівчина. Але ж я, з погляду Чарлі, — звичайнісінька рибка для поживи, а він — найбільша акула в місті. Чарлі знову відпустив повідки, нацьковуючи на нас вівчарок.

— До побачення, Чарлі, - сказав я якомога спокійніше. Я відчував, як калатає в грудях серце. Він здоровезний кабанюра.

— Стоп! — крикнув Чарлі, котрого мало не волокли за собою ельзаські вівчарки. Мишка сидів собі й спостерігав. З таким самим успіхом він міг би робити собі педикюр.

Чарлі хотів було забратися геть, але раптом зупинився і знову підступив до нас із посмішкою:

— О, мало не забув. Як там твої цуцики?

Чого б то його мали цікавити Стрілчині цуценятка? Я замислився. Він щось задумав. Чарлі ні про кого не дбав, крім як про самого себе.

— Нормально.

Він кивнув:

— Я так і думав, бо бачив оголошення у крамниці. «Цуценята на продаж» — і твоє прізвище. Здається, нам варто поговорити про тих цуциків. Ти ж продаєш їх, чи не так?

— Ну й що? — буркнув я.

— А те, що нам треба про них домовитися, бо ж цуцики не зовсім твої, так?

— Ні, вони Стрілчині, - відповів я.

— Я не це мав на увазі, - помахав мені перед очима товстим пальцем Чарлі. — Я пам’ятаю, коли вони народилися, і вважаю їхнім батьком одного зі своїх псів.

Обличчя Чарлі стало лютим. Я дуже добре знав, про що йдеться. Його ельзаські вівчарки кілька місяців тому погналися за Стрілкою й загнали її в кут за сараєм. Ніхто не знає, що там насправді сталося, але невдовзі після тього Стрілка потовщала і згодом привела на світ цуценят.

— Отже, річ у тім, — вів далі Чарлі, - що раз один із моїх псів став їхнім батьком, мені належить половина грошей від продажу.

Його обличчя знову огидно вишкірилося. Він нагадував акулу, що тільки-но знайшла собі харч на обід і готується його проковтнути. Повністю, навіть не розжовуючи. І цим харчем був я.

— Навіть і не мрій, — втрутилася Тіна. — По-перше, цуценят народила Стрілка, а не твої вівчарки. По-друге, у тебе немає доказів, що це був один із твоїх псів. По-третє, ти просто бандюк з великої дороги, тому я ще раз тобі кажу: забирайся геть!