Г’ю Лофтінґ - Подорожі Лікаря Дуліттлa. Підготовка

– Мої кляті сірники всі намокли. Вони не хочуть запалюватися. У тебе часом сірників немає?

– Ні, боюся, що нема, – відказав я.

– Не біда, – зазначив він. – Сподіваюся, Чап-Чап десь нам роздобуде світло.

І тоді Лікар зробив язиком якісь смішні клацальні звуки, і я почув, як хтось знову тупоче вгору по сходах і починає розбігатися по кімнатах над нами.

Потім ми досить довго чекали, але нічого не відбувалося.

– Нам ще довго ждати світла? – запитав я. – Якась тварина сидить у мене на ногах, і пальці вже починають німіти.

– Ні, тільки хвильку, – заспокоїв мене Лікар. – За хвильку вона повернеться.

І саме тоді я побачив перші відблиски вогню десь на верхньому східцевому майданчику. Усі звірі відразу ж затихли.

– Я думав, ви живете один, – сказав я Лікареві.

– Так воно й є, – сказав він. – Це Чап-Чап несе світло.

Я поглянув угору на сходи, намагаючись збагнути, про кого йдеться. Що там було далі за східцевим майданчиком, я побачити не міг, зате я чув надзвичайно дивні кроки на вищому прольоті сходів. Звук був такий, наче хтось зістрибує з однієї сходинки на іншу, причому на одній нозі.

Коли світло спустилося нижче, воно стало яскравішим і почало відкидати дивні тіні, що стрибали по стінах.

– Ну нарешті! – промовив Лікар. – Мила добра Чап-Чап!

А потім мені здалося, що це насправді сон. Бо з-за повороту східцевого майданчика висунула шию і застрибала вниз по сходах на одній нозі біла без жодної плямочки качка. А в своїй правій лапі вона тримала запалену свічку!

Коли нарешті я зміг оглядітися навколо, то виявилося, що передпокій справді був повний тварин. Мені видалося, що майже кожен вид живих створінь, що мешкали в окрузі, був тут присутній: голуб, білий щур, пугач, борсук, галка… Тут була навіть маленька свинка, яка щойно зайшла в дім із дощового саду і ретельно витирала ноги об килимок, а світло від свічки давало виблиски на її мокрій рожевій спині.

Лікар узяв свічник від качки й повернувся до мене.

– Дивися, – сказав він, – ти маєш зняти цей мокрий одяг… До речі, як твоє ім’я?

– Томмі Стаббінс, – відповів я.

– О, а ти не син Джейкоба Стаббінса, шевця?

– Так, – підтвердив я.

– Прекрасний чоботар твій батько, – вигукнув Лікар. – Ти бачиш оце? – і він підняв праву ногу, щоб показати величезного чобота, який носив. – Твій батько пошив мені ці чоботи чотири роки тому, і відтоді я їх ношу не знімаючи, – прекрасні, чудові чоботи. Так, а тепер слухай, Стаббінсе. Тобі необхідно поміняти всі ці мокрі речі, причому швидко. Зажди хвилинку, поки я позапалюю побільше свічок, а потім ми піднімемося нагору й знайдемо якусь суху одежу. Тобі доведеться одягти мій старий костюм, поки твої речі не висохнуть на кухні біля вогню.

Отож відразу ж як свічки було запалено скрізь у різних частинах будинку, ми піднялися по сходах, а коли зайшли до спальні, Лікар відчинив велику шафу і вийняв два набори старого одягу. Ми його одягли, а мокрі речі знесли вниз до кухні й розпалили багаття у великому каміні. Пальто Лікаря, яке я одягнув, було таким великим для мене, що я весь час наступав на його фалди, коли допомагав носити дрова з підвалу. Але дуже скоро у нас уже було велике вогнище, що весело палало в каміні, і ми розвісили навколо нього на стільцях наші мокрі речі.

– Ну, а тепер треба приготувати якусь вечерю, – запропонував Лікар. – Стаббінсе, ти ж, звісно, залишишся й повечеряєш зі мною?

Мені вже почав страшенно подобатися цей кумедний маленький чоловічок, який називав мене Стаббінс, замість Томмі або дорогий юначе (я так ненавидів, коли мене називали дорогим юнаком!). А цей чоловік, схоже, з самого початку почав ставитися до мене так, наче я був його дорослим другом. І коли він запросив мене залишитися й повечеряти із ним, я був страшенно гордим і щасливим. Та раптом я згадав, що не попередив маму, що прийду пізніше. Тому з великою прикрістю відповів:

– Дуже вам дякую, я б із радістю залишився, та боюся, що моя мама почне непокоїтися і думати, куди це я подівся, якщо я не повернуся вчасно.

– Ох, але ж, дорогий Стаббінсе, – зауважив Лікар, підкидаючи ще одне поліно в багаття, – твій одяг іще не висох. Ти все одно мусиш чекати, правда ж? А поки його можна буде одягати, ми встигнемо вже й приготувати вечерю, і з’їсти. Ти не бачив, куди я поклав свою сумку?

– Гадаю, вона все ще у передпокої, – сказав я. – Піду подивлюся.

Я знайшов саквояж біля вхідних дверей. Він був зроблений зі шкіри і виглядав дуже-дуже старим. Одна з його защіпок зламалася, тож він був перев’язаній посередині шматком шнура.