Г’ю Лофтінґ: Подорожі Лікаря Дуліттлa. Підготовка

Іншим моїм другом був Меттью Маґґ, на прізвисько Котяче М’ясо. Це був кумедний дідусь, сильно косоокий. Виглядав він страшнувато, але порозмовляти з ним завжди було дуже приємно. Він знав усіх у Паддлбі, у тому числі й усіх собак та котів. У ті часи бути продавцем м’яса для котів було звичайною професією. Ви могли побачити практично кожен день, як такий торговець проходить по вулиці з дерев’яним лотком, повним шматків м’яса, нанизаних на шпичаки, і горлає: – М’ясо! М’-Я-С-О! І люди платили йому, щоб дати це м’ясо своїм котам та собакам, замість того щоб годувати їх собачими сухарями чи недоїдками зі столу.

Я любив гуляти по місту зі старим Меттью і спостерігати, як коти й собаки підбігають до садових хвірток, щойно зачують його голос. Інколи він дозволяв мені, щоб я сам давав м’ясо тваринам, і для мене це було величезне задоволення. Він дуже багато знав про собак і називав мені назви різних порід, коли ми ходили по місту. У нього в самого було кілька своїх собак, одна, гонча, дуже швидко бігала, і Меттью часто вигравав із нею призи на суботніх перегонах; інший пес, тер’єр, вправно полював на пацюків. Котяче М’ясо навіть винаймав свого щуролова мельникам і фермерам, це був його додатковий заробіток поряд із продажем м’яса для домашніх улюбленців.

Моїм третім великим другом був Люк Відлюдник. Але про нього я розповім вам дещо пізніше.

Я не ходив до школи, бо мій батько був занадто бідний, щоб за неї платити. Проте я страшенно захоплювався тваринами. Тому й проводив час, колекціонуючи пташині яйця й метеликів, ловлячи рибу на річці, блукаючи поза містом в пошуках ожини й грибів, а також допомагаючи ловцеві молюсків штопати його сіті.

Так, у ті давні-предавні дні я жив надзвичайно приємним життям, хоча, звичайно ж, тоді я так не думав. Мені було дев’ять із половиною, і, як і всі хлопчаки, я хотів швидше стати дорослим, навіть не підозрюючи, наскільки добре мені ведеться без жодних турбот і гризот. Я завжди мріяв про той час, коли мені нарешті дозволять покинути батьківський дім, зайняти своє місце на одному з тих відважних кораблів, пройти під вітрилами вниз по річці крізь туманні болотá-марші і вийти у відкрите море, у широкий світ, щоб шукати там своє щастя.

Якось рано-вранці навесні, блукаючи поміж пагорбами поза містом, я натрапив на сокола, який тримав у пазурах білку. Він сидів на камені, а білка з останніх сил намагалася вирватися. Сокіл так перелякався, коли я отак зненацька з’явився, що зронив нещасне звірятко й полетів геть. Я підібрав білку, і з’ясувалося, що в неї сильно поранені дві лапки. Тож я поніс її на руках до міста.

Дійшовши до мосту, я завернув до хатини ловця молюсків і спитав його, чи може він чимось зарадити. Джо начепив окуляри і старанно оглянув пораненого. Потім похитав головою.

– У твого звіряти зламана нога, – сказав він, – а на другій глибока рана, і все таке. Я можу полагодити тобі твої кораблики, Томе, але в мене нема ні інструментів, ні знань, щоб зробити покалічену білку придатною до морської служби. Це задачка для хилурга , причому для дуже вправного хилурга, і все таке. Є тільки один чоловік, якого я знаю, котрий зміг би врятувати життя твоєї тваринки. І це Джон Дуліттл.

– Хто такий Джон Дуліттл? – запитав я. – Він ветеринар?

– Нє, – відповів ловець молюсків. – Він не витиринар, він нутуруліст.

– А що таке нутуруліст?

– Нутуруліст, – сказав Джо, скидаючи окуляри й починаючи набивати свою люльку, – це чоловік, який знає все про тварин, і метеликів, і про рослини, і камені, і все таке. Джон Дуліттл це дуже великий нутуруліст. Мені дивно, що ти ніколи не чув про нього, якщо вже ти з ума сходиш від тварин. Він знає купу всякого про мушлі і про крабів, у цьому я сам переконався. Він чоловік скромний і багато язиком не плеще, але є люди, які божаться, що він найбільший нутуруліст на світі.

– А де він живе? – запитав я.

– Це по дорозі на Оксенторп в іншому кінці міста. Точно не знаю, котрий саме будинок, але певен, що це тобі може сказати перший-ліпший у тому кутку. Піди познайомся з ним. Він великий чоловік.

Отож я подякував ловцеві молюсків, узяв знову свою білку й подався до дороги на Оксенторп.

Перше, що я почув, як дістався базарної площі, це як хтось вигукує: – М’-я-с-о! М’-Я-С-О!

«А ось і Меттью Маґґ, – сказав я собі. – Він точно має знати, де живе цей Лікар. Меттью знає всіх».

Я поспішив перетнути майдан і встиг його упіймати.