Олександр Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

— А це що за вуйко з полонини? — здивувався спантеличений розбійник. — Ми такого не стрічали.

— Це погонич хмар! — відказав Татош. — Він живе в іншому кінці Закрайсвіття.

— Погонич хмар? — свиснув Пинтя. — То він їх що — пасе?

— Так, він тримає їх у покорі. І якщо котрась із них утече, то від щастя аж плаче. Люди це називають дощем. Але якщо він знаходить утікачку, то так батожить, женучи додому, що виникає гроза.

— А ти звідки знаєш? — засумнівався розбійник.

— Бо це мій перший господар, — зітхнув Татош. — Від нього мене викрала Ґанджі-баба. Я був його небесним конем.

— О, тоді зрозуміло, звідки в тебе Золотий батіг.

Забачивши погонича хмар, Вогняний дощ укляк мов укопаний. Небесний пастух розмахував руками, начебто хотів погнати його в протилежний бік.

— Ану зажди! — мовив Пинтя, хутко дістаючи з пазухи нагая. Він кілька разів хльостко ляснув у повітрі, малюючи на небі рухливу палаючу петлю.

Видно, це справило враження на переслідувача, бо Золота хмара повільно поповзла назад. Невдовзі наші мандрівники залетіли так далеко, що не змогли стежити, як розвиваються події довкола фантасмагорій Зеленого зайця.

— То Вогняний дощ теж належав погоничеві хмар? — розпитував розбійник.

— Так. Це був найцінніший скарб небесного пастиря. Але, заволодівши мною і золотим батогом, Ґанджі- баба відігнала Золоту хмару собі, аби мати чим розправлятися з ворогами.

Нарешті під ними зачорніла, вкрита валунами та глибами, земля Кам’яного попа. Отаман не йняв віри, що колись це було квітуче царство наймогутнішого володаря Закрайсвіття Гиндибука. Довкола лежала суцільна кам’яна пустеля — непорушна і мертва у своїй трагічній самотності. Схоже, навіть вітер боявся сюди залітати. Тільки палюче південне сонце навідувалося в цю пустелю.

Дивно, як може все стрімко змінитися в житті цілого краю. Що вже казати за долю такого беззахисного створіння, як людина? Лише тепер Пинтя замислився, що, повернувши очі кам’яному чаклуну, може принести мешканцям цього світу неминучі нещастя. Чи має він право так втручатися в життя закрайсвітян?

Пинтя відчинив срібну скриньку, яку тримав перед собою, і зазирнув усередину. На нього дивилися два величезних ока. Найстрашніше те, що зіниці рухалися, мовби були припасовані до справжньої голови.

Пинтю здушило в горлянці і він прожогом закрив скриньку. Опришок озирнувся, щоб забути огидне видовище, від якого його ледь не знудило. Відблиску Золотої хмари позаду не було. Отже, Зелений заєць її ще утримував. Тим часом кручі під ними ставали дедалі грізнішими і гострішими. Нарешті на вершині найбільшої з них вони угледіли мовчазний кам’яний стовп володаря країни.

Кам’яний піп височів на білій скелі, перед якою розкинулося урвище. Він наче виростав з неї, по плечі вмурований у кремінь. Його складені на грудях м’язисті непорушні руки, цілком голомоза голова, глибокі поздовжні зморшки на обох щоках, тонкі, міцно стулені губи — все дихало потугою, стиснутою в пружину. Чи варто було його підсилювати ще й очима?

Пинтя підлетів до голомозого черепа і загукав:

— Володарю, я приніс тобі те, що ти просив!

Кам’яне обличчя ожило, і рот поволі почав розкриватися, видихаючи пилюку.

— Ти здобув мої очі, чужинцю?

— Так.

— Невже ти обдурив цю пройдисвітку Ґанджі-бабу?

— Саме так.

— Ха-ха-ха! — зареготав Кам’яний піп і його несамовитий регіт луною відбивався від скель знову і знову. — Тоді віддай мені очі! Я хочу подивитися на такого молодця!

— Але спочатку я мушу отримати Золоте берло.

— Гм… Бачу, хлопче, що ти тихо ходиш, але густо місиш. Але я не маю того, що ти просиш.

— Як? То ти мене здурив? — розлютився Пинтя. — А я зрадів, як дурень шапці! Зараз я твої очі згодую рибам, чиї родичі закам’яніли через твоє кляте чаклунство.

— Не гарячкуй, чужинцю! — не втрачав самовладання Гиндибук. — Ми з тобою порозуміємось, чи не так? Я й справді не маю Золотого берла, бо я його ніколи й не мав. Це вигадки чорнокнижників.

Пинтя буцнув п’ястуком по торбі, з якої долинув зойк буркотуна:

— Ой! Часом і преславний Гомер дрімає! Можливо, я щось наплутав. Не тільки людині властиво помилятися! Спитай його про золоте руно! Чи то пак про золотий ключик. Ні, здається, все-таки про золоту паличку…

Розбійник ще раз приклався до торби коліном і вчений пацюк замовк.

— Але я знаю, як тобі допомогти, чужинцю. Однак для цього ти маєш спочатку повернути мені очі.