Олександр Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

Але щойно Кам’яний піп вимовив клятву, як на овиді зблиснуло золоте проміння. Вогняний дощ повертався.

— Я вже визволив твоїх братів, Гиндибуче! Невдовзі вони будуть тут! Тож сподіваюся, ти виконаєш свою обіцянку краще за мене! — гукнув Пинтя і прудко, як вітер, полетів у бік Киплячого моря.

На узбережжі вони побачили нові закам’янілі постаті. Це була огидна потвора, що нагадувала гігантського тритона. Кам’яніючи, вона роззявила пащеку і так застигла в останньому передсмертному рику. Неподалік від неї біліла величезна застигла медуза, яку приплив полишив на несподівану погибель.

Кипляче море грало рожевими хвилями. Якби був час, утікачі неодмінно скупалися б у гарячому буркуті, щоб відновити сили. Але вони не мали жодної зайвої миті. Блиск за їхніми спинами невпинно насувався.

— Цікаво, що сталося із Зеленим зайцем? Щастя легше здобути, ніж утримати! — виткнув свого носа з торбини Фаралампас. Для певності Пинтя доручив йому теж підтримувати чарівну кліпку, і вчений щур стискав її двома лапками.

— Либонь, знову обернувся на якусь чудасію, — позіхнув Пинтя. — Йому добре, він уміє чаклувати. Не те що ми, небораки: з голим задом на їжаків.

Розбійник був близький до істини. Коли Золота хмара повернулася додому, Ґанджі-бабу аж затіпало від люті. «Як? Погоня спіймала облизня?!» Розлючена чарівниця знову погнала Вогняний дощ на лови, наказуючи спалювати все, що трапиться на дорозі. Нехай всі, хто насмілився постати проти волі найбільшої чаклунки Закрайсвіття, запам’ятають цей чорний день.

— У Небесного погонича давно нема Вогняного батога і Татоша, тож це не міг бути він! — рявкала вона на Золоту хмару. — Це ті пройдохи, що скористалися з моєї гостинності і обібрали мене до нитки!..

Сповнений рішучості помститися за кривди, Вогняний дощ удруге помчав небокраєм. Зелений заєць перелякано дивився з високої трави, в яку він заховався, на пурпурове хмаровиння, що грізно прошуміло у високості. Далі зняв циліндра, щось промурмотів, зітхнув і почвалав на північ шукати собі нової долі — без володаря і володарки.

Золота хмара наздогнала утікачів аж над Царством песиголовців. Татош вибивався із сил, ледве метляючи дванадцятьма ногами. Однак знижуватися не можна було ні в якому разі, адже якби мандрівці опинилися на нижчому рівні від Вогняного дощу, він би їх миттю спопелив.

Розбійник відчував спиною жар, яким пашіла Золота хмара, але нічого розумного до голови не бралося. Коли ж у плечах йому запекло так, що сорочка мало не задимілася, отаман збагнув, що далі тягти нема як — треба негайно приймати бій. Іншого не дано.

Пинтя на льоту знову пересів лицем до кінського хвоста, вихопив із-за пазухи Вогняний корбач і, прикривши лице капелюхом, щосили шмагонув хмару, що заволокла майже увесь простір за ними.

Удар батога-корбача, вочевидь, був болючим для Золотої хмари, бо вона на мить завмерла від болю, а далі розродилася такою блискавкою і громом, що в друзів ледь вуха не потріскали. На таке божевільне чворохкання повибігали зі своїх халуп песиголовці, задерши огидні собачі пащеки до неба. Але, на їхню біду, з височини на них полився справжній вогонь, спалюючи все дотла. Це було справжнє земне пекло, в якому згорало живе і мертве.

Поки очамріла з болю Золота хмара випоміщала злобу на випадкових людинопсів, Татошу вдалося вирватися вперед. Царство песиголовців лишилося позаду, і вони вже летіли над Шовковою державою.

— Ховайтеся, людоньки! Утікайте з нашого шляху! За нами — смерть! — гукав Пинтя шовковитянам у барвистих халатах і тюрбанах, що торгували на багатотисячному базарі і дружно показували на них руками, широко усміхаючись. Напевно, люди його почули, бо за хвилю сипонули в різні боки, тягнучи на собі дітей. Здійнявся несусвітній шарварок. Така паніка, мабуть, виникає під час раптового оголошення війни.

Та розлючений Вогняний дощ був гірший за напад будь-якої ворожої армії. Увесь різноманітний крам разом із віслюками та верблюдами, що жалібно горлали, залишився лежати на запилюженому майдані. За мить столиця Шовкової держави цілковито обезлюдніла.

Татош ледве дихав, коли на горизонті попереду них з’явився дракон із двома головами.

— Це брат Шарканя! Ми врятовані! — вигукнув Пинтя. — Лети просто до нього!

Летючий ящур теж їх помітив і, лігши на крило, повернув у їхній бік.

— Як ся маєте, добродії-мандрівники? — бадьоро поцікавився змій. — Бачиш, славний Пинтю, ми скористалися з твоєї мудрої поради і таки домовилися з людьми. Тож тепер пантруємо спільні терени від різних несподіванок і халеп.