Олександр Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

— Я-я? Ви помиляєтесь!

— Цей зелений посмітюх сміється з нас! — заревів велет, від якого втік Пинтя. — Дай мені його, брате, і я розітру його на мокрий порошок!

— Не дам! Це мій хробак! Ти свого впустив, короткозорий телепню!

— А-а, то ти так! Тоді дам тобі трохи кулачної науки! — мовив його брат і з усієї сили бебехнув того у вухо.

Близнюк поточився — видно, удар вийшов добрячий. Заревів, як ведмідь, і, забувши про полоненого, схопився за довбню. За мить усе знову окуталося порохом. Бідолашний Зелений заєць, якому вдалося зіскочити на землю, набрався такого страху, що годі описати. Довкола нього танцювало чотири гігантські ступні, кожна з хату завбільшки, а згори сипався град каменюк.

Друзі хотіли йому допомогти, але крізь пилюку нічого не було видно. Нарешті велети втомилися і перестали духопелитись, аби трохи віддихатись.

Із куряви, що почала влягатися, кулею вилетів Зелений заєць, який для певності біг на всіх чотирьох лапах. Спинився; він аж коло Пинті, що вже сидів на Татоші, споглядаючи, чим закінчиться колотнеча.

Посадивши зайця перед себе, ватаг скомандував коневі летіти. Але щойно вони піднялися над землею, як побачили Ґанджі-бабу, яка стояла перед Кришталевим мостом, пильно вдивляючись у куряву, що осідала.

— Отакої до дідька! Повертай голоблі, Татоше! Хутко до вуха велетня! — наказав Пинтя і міцніше вхопився за повід. Летючий кінь зірвався в повітря, мов несамовитий. Видно, за два дні він удосталь набрався сили на цих безмежних луках конюшини. Опинившись біля печери у формі вушної раковини, розбійник склав долоні біля вуст і загорлав:

— Я виконав ваше прохання, кам’яні латники! Я дізнався, коли ви станете вільні!

— Га?!! — прогримів велет, крутнувши головою. — Це знову ти, нікчемна тля?

— Щоб отримати свободу, вам треба зруйнувати Кришталевий міст! — гукнув розбійник і щосили вдарив п’ятами в боки Татоша, даючи знати про негайний відліт.

Летючий кінь розвернувся, заіржав і направився до сонця. Однак Ґанджі-баба встигла вхопити оком його чорну постать на чистому небі і аж затряслася з люті. Вона кинулася переходити мостом через урвище, але тут із неба раптом опустилася величезна довбня і луснула посеред мосту. Кришталь розлетівся блискучим фонтаном. За першою запрацювала друга булава, яка трощила те, що вціліло. Скляні уламки сипалися в прірву дзеленчастим дощем. За хвилину від Кришталевого мосту залишилися тільки невеличкі виступи з обох боків урвища.

Велети голосно зареготали, а тоді, розбивши довбнями ланцюги, якими були прикуті до скель, теж рушили до сонця. Від їхніх гігантських стіп земля здригалася й гула. Володіння Ґанджі-баби більше ніхто не вартував.

Проте сама чаклунка дивним чином врятувалася. На своє щастя, вона лише ступила на початок мосту, коли почалося його цілковите знищення. Тож Ґанджі-баба встигла відбігти назад, поки останні уламки безнадійно ринули додолу. Тепер чарівниця стояла в повному заціпенінні, озираючи суцільну руїну. Відтепер вона була замкнена в своєму райському куточку. Обличчя її спаленіло від люті. На мить із чарівної пані постала заклякла зморена бабця, обличчя якої було густо пооране глибокими зморшками, вбрана в якесь рам’я, на диво схожа на ту, що загинула у Мідній хащі.

Згорблена стара, що мовби встала з труни, заскрипіла залізними зубами, вирвала із сивої облізлої коси волосину, зім’яла її скарлюченими пальцями в зморщеному кулачку і щось над ним прошепотіла. На овиді відразу заграло сліпуче проміння. А за мить світла стало стільки, що довелося мимоволі заплющити очі.

Тим часом утікачі від пережитих потрясінь розливалися істеричним потоком найгучніших слів.

— Невже вона загинула? — лопотів безперестанку очманілий з такого зиґзаґу долі Зелений заєць.

— Бий тебе небесна сило, страхопуде! А що їй ще лишалося? — підкручував вуса опришко. — Гей-го, Пинтю, буде з тебе чоловік!

— Відтепер у Закрайсвітті все докорінно зміниться. Порушиться противага сил. Що тепер буде? Що буде? — бідкався куций.

— Еге, з тобою пива не звариш, зелений прихвосню! Я не розумію: ти за Ґанджі-бабу чи проти неї? — розгнівався отаман.

— Я… Я не знаю, — затремтів вухань. — Все ж таки вона була моєю господинею стільки років…

— Не вірю я в її смерть! — прогудів Татош. — Це лише в казках добро перемагає зло.

Татош як у воду дивився, бо раптом в протилежному від сонця боці край неба заграв кривавим полум’ям.

— Жива! — вигукнув радісно Зелений заєць, озирнувшись через плече. — За нами погоня!