Вадим Собко - Скеля Дельфін

Борис Петрович злегка вклонився, і хлоп'ятам не залишалося нічого іншого, як сказати: «До побачення!», повернутися і помалу, нехотя вийти на вулицю.

Ох, і дісталося ж Борису Петровичу, коли вони вийшли! І Андрюша, і Вітя були глибоко обурені його несправедливою поведінкою. Невже ж він так і залишить Васю на поталу цьому самому Глобі? А звичайно, коли він з ними так обійшовся, то, певна річ, що й до Васі йому нема ніякого діла

Вкрай роздратовані такою поведінкою Бориса Петровича, хлоп'ята вирішили завтра самі їхати о дев’ятій годині до скелі Дельфін і подивитися, що там будуть робити Глоба і Вася.

Шлюпку можна буде взяти на базі клубу «Юних піонерів». У компанію було вирішено взяти Ніну Іванову і Гришу Глузберга, як найбільш надійних товаришів. Коли всі деталі завтрашньої експедиції на допомогу Васі було розроблено, хлоп’ята ще раз недобрим словом згадали Короткова і тільки після цього розійшлися по домівках.

— Мені це не подобається! І дуже не подобається, — сказав епропівець і пішов слоном. — Шах!

— Дурниці, Сашо! — відповів Коротков, захищаючись пішаком, — завтра візьмемо твій катер, під’їдемо туди і з’ясуємо все до останнього гвіздочка.

Але Олександра Михайловича — так звали епропівця— відповідь не задовольнила.

— Здорово не подобається! — ще раз повторив він. — Ти розумієш, на яхті «Галатея» колись із нашого міста тікала вся контррозвідка. Хлоп’ята, звичайно, могли щось наплутати, але коли цей тип хоче дістати з «Галатеї» скрипку, то це вже зовсім підозріло. На яхті може бути все, що завгодно, але я маю великий сумнів, щоб там була хоч би поганенька скрипка. Я не знаю, що він звідтіля хоче дістати і чи могло там що-небудь зберегтися за довгі роки, але зацікавитися цим варто.

— Справді, справді! — відгукнувся Коротков, дуже зайнятий поганим становищем свого короля. — Навіть якщо хлоп’ята перебільшують тільки наполовину, так і то тут є про що подумати.

— Завтра без десяти дев’ять я дуже тебе прошу прийти на нашу пристань, — сказав Олександр Михайлович, роблячи останній хід і встаючи. — Тобі мат! Ми мусимо поспіти туди разом з ними. Правда, нам можна було б і не поспішати. Я не думаю, щоб цей хлопчина міг що-небудь дістати з такої глибини. А через місяць ми цю саму «Галатею» піднімемо на світ і подивимося, що там могло залишитися в рульовій рубці.

Борис Петрович похитав головою.

Чорна корма теплохода «Крим» і пінистий бурун раптом пригадалися йому. Ще він згадав стрункого, наче з бронзи вилитого хлопчика, що, секунду вагаючись, стояв на теплому піску, і полтиник, руба кинутий в маленьку хвильку.

Хвилину і сорок секунд пробув тоді Вася під водою, шукаючи маленький кружечок полтиника на морскому дні. Можна повірити, що Вася почне діставати з яхти якусь неіснуючу скрипку.

Але там він справді наражатиметься на смертельну небезпеку. Адже запливати під водою через вузенькі двері у тісну й темну рубку це не те саме, що ось зараз вийти через двері на вулицю. Вася може зачепитися там, захлинутися, знепритомніти, і тоді не буде жодної надії на його врятування.

Ні, завтра він мусить рішуче перешкодити цьому типові використати маленького Васю. Завтра треба взяти з собою в човна кого-небудь з прикордонників, там же на місці заарештувати цю невідому людину. Якщо у словах хлоп’ят є хоч частка правди, то хвилювання й турботи будуть цілком виправдані.

Олександр Михайлович і Коротков ще кілька хвилин поговорили про завтрашній день, склали шахи і вийшли на вулицю Короткову хотілося погуляти і заодно провести Олександра Михайловича додому.

Вони повільно йшли затихаючими вулицями міста. На набережній вже не було натовпу. Спорожніла, вона здавалася незнайомою. Коротков і Олександр Михайлович на кілька хвилин сіли на лаву в самому кінці набережної.

Монотонно плюскотіло внизу море. Воно простягалося кудись в темряву, чорне й таємниче. Зелені промінчики від зірок мережили його поверхню. Ніч була тиха, і тільки зорі, яскраві й великі, виділялися на темному тлі оксамитовосинього неба.

Раптом величезна яскрава зоря перечеркнула небо впоперек, залишивши на собою довгий блідий слід. Це нагадувало чудовий фейєрверк, але було в багато разів красивіше.

Один з осінніх зорепадів, що інколи трапляються на півдні нашої країни, проносився перед очима Короткова. Метеори неслися дві-три хвилини; за цей час їх згоріло кілька сотень. Потім зорепад припинився, і великі, звичні зорі у знайомих сузір’ях знову з’явилися на потемнілому небі.