Вадим Собко - Скеля Дельфін

Великий пароплав під прапором, кольорів якого не міг розібрати навіть Вася, заходив у порт. Він пропливав за кілометр від скелі Дельфін, але все ж таки здавався величезним.

Вася швидким поглядом охопив усе, що можна було побачити зі скелі Дельфін, і тільки тоді подивився вниз, у глибину моря.

З висоти скелі все дно моря було видно так, немов води й не існувало. Густі зарості червоних і зелених водоростей між скелями похитувалися від підводних течій, немов од вітру. Скелі, порослі сірим підводним мохом і цілими шарами чорних черепашок, підходили близько до поверхні води.

Зовсім недалеко від скелі, на великому плоскому камені, трохи перехилившись на один борт, лежав темний корпус яхти «Галатея». Передня щогла її на півметра витикалася з води.

Вася бачив усе: і високу, химерно оздоблену пасмами водяного моху рульову рубку, і велику діру в правому борту яхти від удару снаряда.

Двері в рубку були напіввідкриті. Помітивши це Вася радісно всміхнувся.

Там, уже зовсім недалеко від нього, лежала скрипка. Хай там що, а він її дістане.

Незважаючи на те, що всі його думки, всі його бажання поривалися туди, вниз, він тверезими очима і розважливими думками оцінював товщину важкого шару води над яхтою і слабеньку під водну течію, яка ледве помітно колихала водорості.

Глоба стояв поруч, інколи скоса поглядаючи на задуманого Васю.

«Мабуть, — думав він, — хлопець вчора похвалився, а тепер, побачивши, як важко й небезпечно діставати скрипку, злякався і зараз відмовиться». Глоба твердо вирішив за всяку ціну примусити

Васю дістати пакунок з рульової рубки яхти.

Поки що він теж розглядав оброслу мохом і водоростями і обліплену черепашками «Галатею», чекаючи, то скаже Вася.

«Коли зараз не вдасться здобути у власні руки невеличкий пакунок, міцно зав'язаний в гумовому мішку, і виїхати, — міркував Глоба, — то мене викриють, викриють негайно! І не тільки мене».

Як лаяв себе Глоба за те, що був дуже обережний, і тоді, тікаючи з цього міста, надто добре заховав документи. Якби не це, то від них уже не залишилося б і згадки і не треба було б стояти отут, чекаючи Васиних слів.

Дістане їх Вася чи не дістане?

Для Глоби це було питанням життя і смерті, але він намагався бути спокійним.

— Зараз ми її, Петре Андрійовичу, дістанемо! — сказав Вася, весело усміхнувшись.

І у Глоби відлягло від серця.

Вони обережно спустилися, перебираючись з каменя на камінь, до шлюпки, сіли в неї, обігнули скелю Дельфін і підпливли до щогли.

Перехилившись через борт, Вася бачив темні розпливчасті контури бортів яхти. З висоти скелі їх було видно значно краще. З поверхні води вони розпливалися і губили рівність ліній, але Вася знав: лінії знову стануть чіткими, коли він порине у воду.

Глоба прив’язав човна до кінчика щогли і оглянувся на Васю. Хлопець сидів на кормі й задумано дивився у воду.

Уперше в житті доводилося йому поринати на затоплене судно. Поринаючи під кіль пароплава, він напевне знав, що там нема за що зачепитися. Тут він мусив заплисти у маленьку рульову рубку, де навіть у нормальному стані ніде по вернутися, заплисти туди й дістати скрипку. Вона лежить тут, зовсім недалеко від нього, і чекає, коли Вася візьме її в руки.

Коли Вася згадав про скрипку і добре уявив її собі, всі вагання відразу зникли.

Йому потрібна скрипка — так сказав професор, і він матиме її хоч би там що!

Щогла підіймалася саме від рульової рубки; це було дуже зручно, бо потреба було шукати дверей. Незважаючи на це, Вася попросив Глобу на всякий випадок обв’язати його за пояс тонким і міцним мотузком, який лежав на дні шлюпки.

Вася боявся: Глоба побачить, як глибоко треба пірнати, і заборонить йому діставати скрипку.

Він став посеред шлюпки, поквапливо роздягся, залишивши на собі тільки коротенькі червоні трусики, взяв мотузок, обв'язав круг пояса і закріпив мій ним, надійним вузлом. Другий кінець мотузка Глоба прив’язав до лапи.

Вася стояв на кормі, вдивляючись у воду. Стояв, облитий ясним промінням ласкавого вранішнього сонця. Воно пестило його маленьке, красиво збудоване засмагле тіло.

Ледве помітний вітерець, теплий і на диво запашний, налетів зі степу. М’які струмені повітря приємно лоскотали шкіру, і Вася зіщулився.

Вітер приносив пахощі степу, запах сухої трави і смачної чорноземної пилюги. Вася відчув це сильна, як ніколи.

Раптом острах перед тим, що він може зачепитися й залишитися там, па слизькій, холодній яхті, охопив його серце. Але зараз же пригадався професор. Тепер він, мабуть, ще спить у своїй темнуватій кімнаті.