Мірко Пашек - Острів тисячі самоцвітів

Тікірі засперечався, що слони роблять оте все завдяки надзвичайній, страшній, жахливій силі, яка анітрохи не залежить од ваги, а Бандала й Жожо сміялися з нього: знов Тікірі хоче звеличити себе: сам як пір'їнка, а без угаву чваниться силою та мужністю.

Тікірі спаленів з обурення. Але коли побачив, як слони відтягують убік величезні стовбури, як тягнуть їх за собою гримучими ланцюгами, то геть забув про злість.

— Сила! — захоплювався він. — Це найбільша сила на світі!

Слони так зачарували Тікірі, що й сер Вільям у його уяві несподівано став подібний до слона: величезний ніс, величезний тулуб, і так само застрашливо сурмить, коли сякається в носовик.

Надвечір вони рушили назад. — Я вже знаю, ким буду, — нараз проголосив Тікірі.

— Магаутом. Погоничем слонів, — угадав Бандала; своєю прозорливістю він, певно, завдячував ігуанячому язику, якого колись із'їв.

— Авжеж!

Жожо оглянувсь і зареготався.

— Не смійся, — набурмосився Тікірі. — Слони — найдужчі на світі, але я буду ще дужчий, ніж вони, бо ними керуватиму.

Тепер засміявсь і пан Ліндсей. Був задоволений, що взяв із собою цього кумедного чорного хлопчиська, який розважив і потішив Жожо.

— Дженні, — сказав він по вечері, — знаєш, що справило на старого Білла найбільше враження? Те, що Жожо має вже двоє слуг.

— Ти, певно, хотів сказати про сера Вільяма, — ображено виправила його дружина. — А як це Жожо має двоє слуг, коли їхав він тільки з тим малим негром-кухарчуком?

— Їхав з двома, — пояснив пан Ліндсей, закурюючи люльку. — Я взяв і того курдуплика, чорного, бридкого. Він страшенно кумедний. І Вілл — я хотів сказати: сер Вільям — схвалив це. Кінець кінцем, хіба інша челядь — не тубільці?

— Атож, — замислилася пані.

Словом, уранці вона одкликала Бандалу з кухні, приставила його до Жожо як слугу та охоронця в одній особі, а що він ні зростом, ні силою не міг зрівнятися з небіжчиком Карангою, то взяла на додачу ще й Тікірі. Хоч Тікірі завжди здавався їй потворним і схожим на незграбне цуценя, однак він убив кобру й довів цим свою хоробрість; зрештою, сер Вільям сказав, що добре мати багато слуг. А що Тікірі був схожий на незграбне цуценя, а цуценяті гроші ні до чого, то вона не поклала йому платні, лишень самі харчі.Відтак звеліла Тіссі, аби переклав Бандалі й Тікірі ось що:

— Тепер ви вже не товариші паничеві, а його слуги. Пишайтеся цим і щодня мийтеся. Ти, чорношкірий, не думай, що на твоїй чорній спині я не помічу бруду. Нюхом почую. Зараз можете йти. Пильнуйте панича, як ока в лобі.

А надворі Жожо сказав їм:

— Дурниця, не смійте слухати маму. Не хочу я слуг, хочу товаришів. Яка зі слуги втіха? Отже, ми товариші, слово!

— Так! — захоплено вигукнув Тікірі. — Хоч невдовзі я тебе покину, бо стану магаутом, але тим часом — слово!

Бандала погодився теж, хоч і з куди меншим захопленням. Він не знав, яка честь більша: бути слугою чи приятелем. Лише в одному Бандала не сумнівався: ручившись за безпеку Жожо, нізащо в світі не візьме його на острівець.

На лихо, Жожо знову згадав про акул, і чимало доклав Бандала зусиль, аби відкрутитися від ризикованої подорожі.

Але, на щастя, його служба в містера Джона тривала недовго.

Не минуло й місяця, як Жожо поїхав до великого міста Коломбо, щоб там ходити до школи й стати освіченою людиною та джентльменом.

Те, що Бандала мав за щастя — позбувся відповідальності за панича, — на Тікірі вплинуло зовсім інакше. Він ніколи не турбувався про безпеку Жожо так, як Бандала, тож роль охоронця була для нього легка. Але тепер усе докорінно змінилося. Бандала повернувся до кухні, а Тікірі пані Ліндсей відвела малопринадну роль хлопця на побігеньках, що на практиці означало бути напохваті у всіх; тобто виконувати найнеприємніші доручення. Чистити черевики, виносити попіл і розпалювати вогонь — то ще приємна праця. Гірше, що доводилося дбати про ванну та вбиральню.

У порожньому ванькирчику з нетинькованої цегли були ванна, душ із бляшаним баком на воду, який треба заповнювати з даху, та великий дерев'яний цебер. У холодних шпарах поміж цеглин, звісно ж, сиділи найрізноманітніші комахи. Хоча здебільша це були нешкідливі жучки, однак пані Ліндсей гнітила невідчепна думка, що на цій страшній землі отруйне геть усе, що бігає, літає, пищить, сичить, хай навіть і німе, але що має понад дві ноги. Вона твердо була переконана: у ванній ніщо не повинно рухатись і пищати, крім неї самої. Сувора відповідальність за це покладалася на челядь. А челядь спихала цю халепу на найпослідущого з-поміж себе.