Мірко Пашек - Острів тисячі самоцвітів

— Ну, ну, — заспокоював його Жожо. — Нічого не сталось. Я тебе дуже люблю, віриш? Ти — аби знав — до біса чорний, але я на тебе завжди дивлюся майже як на товариша. Це я сказав кухарю, аби взяв на тебе копистку, а не паска.

Тікірі не переставав плакати, й Жожо лагідно обняв його за плечі:

— Таж не розсиплешся, чоловіче! Ти ж бо чорний, а чорному хлоста ніколи не вадила.

— Білому теж не вадила, — схлипнув Тікірі.

— Е ні, білому вадить, і то дуже, — похитав Жожо головою. — Бо білий має престиж, і коли його б'ють, страждає престиж.

Тікірі не второпав, що означає це слово, і Жожо пояснив йому, що престиж — це велика слава. А хто славний, того не можна бити, само собою зрозуміло, не можна. Навіть коли він завинить у чомусь, то ніхто не сміє його бити, хіба що лишень білі, бо інакше було би по престижу, по славі…

Відтак Жожо завагався, але все ж мусив признатися.

— А я, Тікірі, як джентльмен визнаю, що сьогодні вчинив дурницю, бо мав тримати язика за зубами, і за це мені теж перепало, — звісно, зробив це тато й таємно, аби жоден слуга не бачив: те, що я тобі це довіряю, є для тебе величезна честь. І що ж, я плачу? Не плачу. Тож і ти не плач, бо ми з тобою дістали однаково.

Тікірі витер сльози й не плакав уже навіть другого дня, коли мусив залишити Ліндсеїв дім за непослух, обман довір'я й за те, що наражав містера Джона на велику небезпеку. Однак на клопотання Жожо пан Ліндсей узяв його до копалень. Не за робітника, на це Тікірі був ще занадто малий, а знову за хлопця на побігеньках. Їй-право, починало здаватися, що Тікірі вже ні на що більше не здатний, як тільки бути за попихача.

Тікірі не жалкував. Він здихався ванни і пані Ліндсей, роботу мав легку: замітав канцелярію, коридори, сходи в управлінні, чистив плювальниці, носив урядовцям чай, виполіскував кварти і склянки од віскі й відгрібав каміння, що знов і знов падало з відвалів на дорогу, заважаючи вагонеткам. Це він узявся робити з власної волі і для власної радості, бо так міг бачитися зі своєю матір'ю, котра теж працювала на впорядженні доріг.

Крім того, біля паркану знайшов Тікірі тихий кут, де ніхто не заважав йому мріяти про слонів — а їхнім паном він стане неодмінно! — і де він міг порпатись у вивезених відвалах, шукаючи цікавих камінців.

Якось у такий спосіб хлопець знайшов яйцевидний голиш, котрий пізніше зіграв дивовижну роль у ще дивовижнішій долі Тікірі.

Тікірі й на мить не сумнівався, що йдеться про вельми рідкісний камінь. Хоча зовні камінь був схожий на всі інші сиві голиші та уламки скелі, які валяються по відвалах і дорогах, але щойно на нього падало сонячне світло під певним кутом, мінився він лілуватим полиском; саме тому Тікірі його підібрав. Коли згодом удома Тікірі за хатиною нишком постукав по камені молотком, тріснув той камінь, наче стиглий горіх, розпався на дві половини, і всередині виявилося безліч райдужних кристаликів.

Отже, це напевно був самоцвіт, опал, і Тікірі першої хвилі тривожно розмірковував про те, чи не повинен він однести його панові Ліндсею. Але камінь був надто гарний, та й, зрештою, коли пан Ліндсей дозволив його викинути на відвал, то це означало, що він нічого не вартий, не потрібний. Хоч Тікірі дуже добре знав, що пан Ліндсей не перевіряє особисто всіх камінців, ба навіть, коли на те пішло, ніколи не спускається до копалень, а лише сидить у канцелярії, п'є там чай або віскі, кричить у телефон, пише, лічить і курить. Однак це не міняло тієї незаперечної істини, що камені на відвалах належать тому, хто по них нагнеться, бо власник копалень од них відмовився; інакше-бо на відвалах вони й не опинилися б.

Задоволений знахідкою й наслідком своїх мудрувань, Тікірі обертав обидві половинки самоцвіту в долоні так, аби мінились і яскріли що було сили. Таку красу ховає в собі Ланка! Таку невимовну красу!..

Тікірі сміявся. Він знав давно вже, що Ланка є лишень острів, те, що спершу викликало досаду, бо певною мірою применшувало значення його батьківщини, нині сприяло його фантазії. Хоч він і гадки не мав, яка вона насправді, яку має подобу, але це йому майже не заважало. Тікірі уявляв її як щось кругле, наче величезна миска — точніше, миска з накривкою або віком, під яким ховається осяйна краса. Острів самоцвітів! Бо шар грунту з пальмами, джунглями, слонами, травою, ігуанами, селами, мавпами, кобрами — це все було тільки те віко, та накривка. А якби хто спромігся її підняти, то відкрилась би середина миски-острова, складена з самої краси блискучої. З самих самоцвітів…