Мірко Пашек - Острів тисячі самоцвітів

— Ідіть геть, містере Джоне! — зойкнув Каранга. — Це кобра!

— Кобра! — зрадів Жожо, і гадки не маючи одступитися. — Змія в окулярах!

Кобра звела голову, як робить завжди, коли не знає, що чинити, тіло її несподівано почало мінитися. Не все тіло. Лиш невелика смуга за головою, де в інших тварин горло, начеб надулася. Вона залишилася пласка, тільки росла й росла ушир, доки стала схожа на людську долоню або на чорний лист. Порівняно з нею голова була кумедно маленька. На цій смузі тепер з'явився виразний малюнок двох кілець, з'єднаних ламаною дужкою, — геть-чисто окуляри.

— Окуляри! — знову захоплено вигукнув Жожо. — Бачите їх? Замість на носі має їх на карку. Дивіться, я їй їх пересуну!

Перш ніж хто встиг йому заборонити, він ступнув, простяг стек…

Водночас Каранга жахно скрикнув і кинувсь уперед, аби стримати його руку.

Запізнився на секунду.

Жожо уже торкнувся стеком окулярів, змія метнулася, Жожо заверещав, одсахнувся…

Сахнувся й Каранга. Мовчки. Він раптом наче спопелів. Рука, простягнена до пана Джона, так і зависла в повітрі. Хлопець з жахом дивився на дві манюсінькі раночки, які червоніли в нього на зап'ясті. В нього, в Каранги.

За дві години він помер. Він, Каранга, Бандалин брат, Тіссин син. Кобра вжалила його просто в артерію.

Жожо гірко плакав. Бандала схлипував. Тісса затулив рукою обличчя.

Що ж до Тікірі, то він не міг собі дозволити плакати. Він повинен мати сухі, ясні очі, щоб бачити діру серед коріння банана. Сидів навпочіпки перед нею з грубою палицею. Бачив, як кобра, напавши, там зникла, і знав, що вона має знову з'явитися. Тож мовчки чатував. Годину, дві, три.

Каранга був уже мертвий, а Тікірі чекав і чекав. Надвечір змія вистромила голову. Але Тікірі так само чекав — хотів ударити напевно. Коли ж змія виповзла, змахнув Тікірі справа наліво, як мечем. Змія звела голову, і Тікірі змахнув удруге.

Відтак узяв кобру на палицю й приніс до Ліндсеїв. Пані зойкнула й заплющила очі. Жожо й досі плакав. Пан Ліндсей підвівся з крісла, обдивився змію й схвально похитав головою. Знову сів.

— Хто її забив?

— Жожо, — сказав Тікірі.

— Як?! — остовпів пан Ліндсей.

— Це неправда, — схлипнув Жожо. — Її Тікірі забив!

— Іди сюди й не бреши! — звелів пан Ліндсей Тікірі. — Ти забив цю змію?

— Змію? Так, — підтвердив Тікірі.

— Ти хоробрий хлопець, молодець, — проголосив похвально пан Ліндсей і заходився перекладати пані, про що мова, бо розмовляв з Тікірі по-сінгальськи. — Справді відважний хлопчина, — додав, коли Тікірі пішов. — Слід би його винагородити. А що, як узяти його на кухню? Карангу ж ніким замінити.

Пані Ліндсей нахмурила брови:

— Ах ні! Таке цуценя! Хоч у того були гострі лопатки, але цей такий чорний та потворний. Не хочу я весь час його перед очима мати.

Надто вже огидна була їй велика чорна голова Тікірі та його товсті губи.

— Як знаєш, — сказав пан Ліндсей, устав і пішов пройтися під верандою. Сьогодні за ним ніхто не носив крісла; Тіссу відпущено, аби поховав свого сина.

Але по хвилі пан Ліндсей згадав убиту кобру й вернувся, щоб роздивитись її пильніше. Дійшов висновку, що це чудовий екземпляр, — варт його дати відпрепарувати й поставити в кутку канцелярії, аби лякав відвідувачів.

Тікірі поволі вертався додому. Сонце вже сховалося, місяць досі не зійшов, але океан мінився тисячами іскринок — зеленими, фіолетовими — гейби друге небо, повне зірок, примандрувало згори донизу. Посередині того яскріння бовванів чорний обрис острівця Калудуви, теж поцяткований зірками, тільки великими, темними й наїжаченими. То були пальми пана Альвара.

Перед хатиною, з якої чувся похоронний спів Каранжиної матері, сидів Бандала. Тікірі підсів до нього.

— Жожо вбив Карангу, — сказав він. Бандала захитав головою.

— Так! Жожо в усьому винен, — стояв Тікірі на своєму. І додав, близько до правди — Я сказав про це пану Ліндсеєві.

— Ах ні, — мовив Бандала. — Жожо не можна винуватити. Він білий і не знав, що кобру не слід дражнити. Тепер він це зна і вже ніколи такого не зробить.

Але Тікірі вперто повторював одне й те саме, аж Бандала вигукнув:

— Так само можна було б сказати, що в усьому винен ти. Так, ти! Якби ти не розказав Жожо про акулу, зостався б Каранга на кухні. А якби ти не поліз на пальму пана Альвара, не подряпався б об дріт, не шукав би гойного листя, то не найшов би ящірки гіканелли!

Тікірі похлинувся від обурення, на очах йому забриніли сльози. Та коли він трохи поміркував, то здалося йому, що Бандала має до певної міри слушність. Але потім Тікірі знову відчув, що той і крихти правди не має. Він мовчав, неспроможний усе це збагнути. Голосіння Каранжиної матері на мить стихло, від океану почувся глухий гуркіт — то хвилі накочувалися на берег. Море починало вирувати.