Мірко Пашек - Острів тисячі самоцвітів

— Це твоя справа! — різко випалила леді Ліндсей.

— Хвилинку, Дженні, — сказав пан Ліндсей, тарабанячи по бильцях крісла. Мав довгі пальці, порослі волоссям, таким самим рудим, як його їжакуваті брови та чуприна. — Хвилинку… Тісса має рацію, чорних хлопчисьок там як сміття, і всі вони брешуть. Напевно, ніхто з них не признається… Найліпше, коли Жожо не тинятиметься скрізь сам. Словом, приставимо до нього охорону.

— Я вже маю охорону! — вигукнув Жожо з новою надією. — Я граюся з Тікірі та Бандалою.

Пані Ліндсей захитала головою так рішуче, що аж розтріпалося її золоте волосся.

— Ні й ні! Вони ненадійні, ладні будь-якої миті втекти й залишити тебе напризволяще. Сьогодні ж ти був майже цілісінький день сам. Авжеж, я це бачила! — промовила напівдокірливо, напівсуворо, звертаючись уже до Тісси.

— Хлопцям не було повелено, мемсагіб, — завважив Тісса. Широке смагляве обличчя його не знало іншого виразу, крім слухняності і покірливості. Вбраний був у білий саронг, котрий щільно охоплював його боки й сягав босих п'ят, але на відміну од рибалок носив ще білий китель та білу пілотку на коротко остриженій чуприні. Він слугував біля столу й мусив одмовитись від сінгальської зачіски, бо мемсагіб здавалося, наче довге волосся легко падає до юшки. — А крім того, вони обидва ще малі, — додав Тісса на виправдання.

— Авжеж, — погодився пан Ліндсей. — Але де знайти надійну людину?

— З вашого дозволу, я запропонував би Карангу, — мовив Тісса трохи схвильовано. Каранга був його первісток, на три роки старший від Бандали й допомагав тепер на Ліндсеєвій кухні. Бути компаньйоном і охоронцем панича — куди почесніша й вигідніша служба, ніж тельбушити живність і терти часник, та й платять більше. — Це — гідний, правдивий хлопець, за котрого я ручаюсь.

Пан Ліндсей не казав ні так ні інак.

Однак уранці пані Ліндсей звеліла покликати Карангу й зміряла його поглядом від голови до п'ят, бо досі вона зовсім не помічала його серед темношкірої челяді.

— Обернись!

Каранга обернувся.

— В тебе гострі лопатки!

— Пробачте мені, мемсагіб, — пролебедів Каранга так само схвильовано, як учора його батько. — Але я вельми дужий. Направду вельми дужий. — На доказ цього він зігнув руку й напружив м'язи. — Боронитиму містера Жожо від усіх небезпек. Присягаю!

— Не кажи паничеві Жожо! — крикнула пані Ліндсей. — Для тебе він містер Джон.

— Авжеж, містер Джон. Даруйте мені, мемсагіб, — вклонився Каранга.

Каранга був бронзовий цибатий хлопець з гарними мигдалевидними очима. Мав одинадцять років, але високий зріст робив його старшим.

— Гаразд, — сказала пані Ліндсей. — Довіряю тобі містера Джона хоча б тому, що ти розмовляєш по-англійськи. Не хочу, щоб він безперестанку цвенькав по-вашому.

Каранга блаженно всміхнувся, вислухав детальний інструктаж, у тому числі вказівку, аби вишкріб себе щіткою та милом, і того ж дня після обіду став слугувати містерові Джону — охороняти його від спокус поганих хлопчисьок. Що ті погані хлопчиська — його брат Бандала й Тікірі, йому й не снилося.

Бандала й Тікірі сміялися з того цілий тиждень.

Але невдовзі радість їхня обернулась у смуток — болісний, невиліковний.

Коли Тікірі думав про це пізніше, то доходив дивного висновку: в усьому завинила тільки сіра мавпа «вандура» (ці створіння жили на узбережжі сотнями й нікому не заподіювали шкоди).

Але та клята мавпа зламала Жожо прута і таким робом спричинилася до всього…

Був це той самий прут, що ним Жожо недавно стьобав на веранді, звичайнісінький бамбуковий пагін, з якого Жожо обчухрав листя. Хлопець дуже вподобав цього прута і власноручно оздобив вирізаними літерами Д. Л. Жожо Ліндсей не ходив іще до школи, тож був не набагато письменніший від Бандали й Тікірі. Однак ті літери знав, бо вони красувалися на всіх серветках і скатерках у господі Ліндсеїв; пан Ліндсей звався Джек, а пані Ліндсей Дженні. Коли ж пізніше Жожо вдалося ті літери скопіювати й вирізьбити на бамбуковому пруті, пані похвалила сина за його меткість. Жожо розперла велика гордість. І відтоді він не випускав прута з рук. Мабуть, і спав з ним. А що вже вдень, то не розлучався з ним ні на мить. Бігав з прутом, грався з прутом, розмахував прутом, ганяв прутом павуків, стоніг, навіть кажанів, його новий охоронець Каранга дозволяв йому це доти, доки панич полював на нешкідливу нечисть. Коли ж Каранга помічав, що Жожо заміряється прутом на скорпіона або на тарантула, великого павука з волохатими ногами, то хапав його за руку, мовлячи: «Обережно, пане Джоне!», «Дозвольте, пане Джоне!», брав у нього прут, аби самому знешкодити отруйну погань.