Всеволод Нестайко - Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого ... Пригодницька повість, написана Явою Ренем і Павлуша Завгородній

Це Ява ліхтариком.

- Ось тут ... - шепоче, висвітлюючи ледь помітний у високій траві горбок могили.

- Н-не ... н-не вж-жікай ... л-краще вже в темряві копати ...

Ява й сам зрозумів, що цей ліхтарик не для кладовища, - більше не вжікал. Кілька секунд ми мовчки стояли, прислухаючись. Потім взялися за лопати. Одночасно встромили їх у землю, натисли ногою.

І раптом ... Ми так і застигли ... Через могили з темряви на нас дивилися великі зелені очі. Над ними стирчали ... ріжки! А потім (навіть тепер я не можу спокійно це згадувати) звідти долинув нелюдський, несамовитий крик ... Такого крику я не чув ніколи в житті.

У наступну мить ...

- А-а-а!

Я не пригадую, хто з нас перший закричав, але те, що кричали ми обидва, це вже точно.

Ми не бігли, ми летіли, майже не торкаючись ногами землі ... Такої швидкості, мабуть, не знала наша Васюківка за всю свою багатовікову історію. Ми влетіли у двір до Яви (він був ближче) і, замкнувши хвіртку, підперли її поліном.

Можете сміятися, але тої ночі ми спали у собачій будці. Спали, притиснувшись з обох боків до здоровенною вівчарці Рябко. Це була така злюща псина, що могла самого чорта загризти. І як не переконували ми себе вранці, що ми дурні, що це був самий звичайний кіт, що якраз коти іноді і кричать так нестямно, про новий нічному поході не могло бути й мови. Ми потайки позабирали з кладовища свої лопати і нікому ні слова не сказали про наше пригоді.

Скоро почалися дощі, потім зима, і «Запорізька Січ» на вигоні розпалася сама собою. Ми з Явою змайстрували з старого триколісного велосипеда льодовий самокат, і втрачений авторитет повернувся до нас знову.

Але після тієї ночі я сказав собі: «Павлушо, ти ніколи більше не підеш уночі на кладовище. Ти повинен стати льотчиком, і тобі зовсім ні до чого, щоб ти почав сіпатися і заїкатися від страху. Нехай вороги твої туди ходять. Нехай вони смикаються і заїкаються ».

А бачите, не минуло й року, як я знову збираюся вночі на кладовище.

І хоча, як завжди, тільки при одній згадці про ту ніч у мене вже повна пазуха мокрого, слизького, холодного страху, я кажу собі: «Треба йти, Павлушо. Якщо б це потрібно було тобі самому, ти б ні за що не пішов. Але тут справа, ти знаєш, складне. І ти підеш. Тому що повинен повернути годинник господарю за всяку ціну ».

Я чую, як поряд зі мною зітхає Ява. Я знаю - він думає про те ж саме.

Ми лежимо й чекаємо, поки поснуть дядько з тіткою. І хоч двері в їхню кімнату зачинені, ми точно знаємо, що вони ще не сплять. Тому що тихо. А коли вони заснуть, ми одразу почуємо. Та й не тільки ми: в сусідньому будинку почують, адже вікна відкриті. Ви не думайте, я дуже поважаю дядька і тітку. Вони хороші, добрі та сердечні люди. Дядько передовик виробництва (на Дошці пошани висить) і, крім того, майстер спорту. А тітка такі коржики пече - вмерти можна від задоволення! Але що поробиш, якщо вони ... Ш-ш! Стійте!

Починається! Ось послухайте!

- Хррр-у-у-у ... Аур-ур-уррр ... Хррррау ... Ав-ав-ав ... Сь-сь-Сью-у-у ... Хррря-а-а ... Хр-хр-хр-ПФУ-у-у ...

Заснули! Здавалося, ніби ми потрапили в пащу до ревучого лева чи тигра. Ось вже хропуть дядько з тіткою, ну й хропуть! Якби хто влаштував змагання у цій справі, вони напевно б стали чемпіонами світу!

Ми встаємо і одягаємося. Тепер хоч з гармати пали - вони не почують ...

Ми виходимо на балкон. Дістаємо з-під ящика ще вдень заховану вірьовку, прив'язуємо до поруччя. Тільки не думайте, що це ми для якоїсь романтики. Боже борони! Просто ми змушені спуститися з балкона по вірьовці, тому що в двері вийти неможливо - нема кому за нами замкнути.

Та й тітка на ніч ключ до себе в кімнату забирає. Другий поверх - зовсім не високо. А лазимо ми, як мавпи. Ще й вузлів на мотузці понавязалі, щоб легше було.

Скрізь темно, лише на п'ятому поверсі світяться два вікна, неначе очі самого будинку. Там мелькають постаті і чується музика - мабуть, справляють новосілля (пройшла лише тиждень, як дядько з тіткою переїхали в цей новий будинок біля Печерського мосту). І тому, що десь поруч люди не сплять, а веселяться, нічний нашу подорож здається мені вже не таким страшним і незвичайним.

Додає мені духу ще й те, що в кишені я міцно стискаю пістолет - стартовий пістолет дядька. Після довгих роздумів і вагань ми вирішили його таки взяти на всякий випадок. Але раз вже ми твердо вирішили бути завжди чесними, то написали дядькові листа і поклали його замість пістолета, Ось цей лист:

Дорогий дядя Гриша!