Всеволод Нестайко - Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого ... Пригодницька повість, написана Явою Ренем і Павлуша Завгородній

- Діду, невже у нас в роду так і не було ні одного запорожця? - З надією допитувався Ява у свого діда Варави.

- Не ... щось не пригадую.

- Ось ще! - Сердито відвертався Ява (наче дід був винен).

- Дурень ти, - спокійно говорив дід. - Та що там твої козаки без гречкосіїв коштували б ... Хто б їх годував? З голоду повмирали б ... А коли земля наша бувала в біді, то не лише козаки, але й гречкосії йшли її захищати. Брали коси, брали вила і не гірше козаків били ворога.

Але на Яву дідова агітація не діяла. Бурмочучи:

«Да-а ... не могли вже на бабусі з козацького роду одружитися ...» - похмурий Ява йшов геть.

- І все їм нове, нову потрібно! Не могли ще трохи у старій хаті пожити, - крізь зуби цідив Ява, з ненавистю дивлячись на новісінький свого дому під залізним дахом. - Може, і у нас на стелі небудь було написано ... Дід же старий: багато знає, а ще більше забув ...

Ява не міг примиритися. Ява страждав. Тим більше, що Карафолька ходив зачепивши ніс і тільки плював крізь зуби в нашу сторону (словами зачепити боявся, бо знав, що ми, незважаючи на предка, показали б йому де раки зимують).

І все ж його задертий ніс і цірканье крізь зуби ще можна було б пережити. Але він допік нас іншим. Він влаштував на вигоні «Запорізьку Січ» ... Військо було набрано лише з «нащадків». І кошовим одноголосно обрали Карафолька.

У вишитій сорочці, в широченних червоних шароварах, в яких його брат танцював колись у самодіяльності, насунувши дідівську папаху, яка валялася до того в курнику і була такою старою, що навіть кури неслися в ній без особливого задоволення, гарцював Карафолька перед своїм військом . Водив його в походи, влаштовував гульбища і козацькі молодецькі забави.

Ми сиділи в кущах і слухали, як лунав над вигоном лихий запорізький наспів:

Ой пан иль пропав - двом смертям не бувати,

Гей ви, хлопці, на коней!

В жаркому справі побувати, славу здобувати!

Ми скреготали зубами. Ми ніколи не відчували себе такими самотніми, ображеними і нещасними. Ми, як раз ми-то, за своєю видали і повинні були бути кошовим отаманом ... Ми, а не приблизний Карафолька. Ех, залімоніть б йому зараз у носа його задертий! ..

І що б таке йому підлаштувати, чим би підколупнути?

- Слухай, Ява, - пронизало мене раптом. - Ти пам'ятаєш «Лист запорожців турецькому султану»?

- А? Ну і що?

- Напишемо їм такий же лист.

- Як? Вони ж самі запорожці.

- Які вони до біса запорожці! Хіба вони справжні? Як би не так!

Самозванці. Подумаєш, предки! .. Так і напишемо: предки ваші молодці, а ви чорт ті хто ... Сам лист запорожців у мене вдома є, в книжці «Україні сміється». Переробимо, і буде - во!

- Йдемо!

Ми взяли у мене книжку і пішли до Яви. У нього над столом якраз висіла картина Рєпіна «Запорожці». Сівши під картиною і дивлячись на те, як весело запорожці писали листа султану, ми почали своє. Це була каторжна робота.

І ось нарешті після довгих мук народилося на світ «Лист справжніх запорожців самозванцю лжекошевому, миршавий відмінникові Карафолька і його задрипанном війську»:

Ти - шайтан безглуздий, проклятого чорта брат і товариш і самого Люцифера секретар! Який ти в чорта лицар? Який ти запорожець, та ще й кошовий?

Слинько ти шепелявий! Дірка від бублика! Репей з хвоста собачого! Латка на драних штанах, шматок відмінника недогризений! Твого шолудивого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з тобою! Чи не козаком тобі називатися, а в ляльки з бесштаннимі гратися! Чи не стоїш ти доброго слова, нехай сжует тебе руда корова! І в голові у тебе не мізки, а полова, опудало ти городнє! Ось як ми тобі видаємо, миршавий! І за це поцілуй нас у брудні, потріскані п'яти, адже брати твої - поросятки!

Ось-ось-о!

Ми написали все це великими літерами на півметровому шматку шпалер, що залишилися після будівництва нової хати. До шпалерам на товстій мотузці замість печатки причепили суху коров'ячу лепеху. Вийшло, на наш погляд, дуже здорово.

Виробляючи губами: «Трум-тум-ту-ру-рум-тум-тум-тум!» - Вирушили на вигін і урочисто вручили Карафолька «пергамент».

Ми були впевнені, що після нашого листа авторитет Карафолька впаде й загуркоче, як порожнє відро.

Але в той же день ми отримали дуже стримане і ввічливе лист-відповідь:

Дорогі друзі!

Ви лаєтеся дуже міцне, але це тільки тому, що ви не козацького роду і вам прикро. Ми чудово це розуміємо. Ми з задоволенням прочитали ваш лист і навіть згодні прийняти вас у свій запорізьке військо писарями, хоч у вас і двійки з мови.