Всеволод Нестайко - Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого ... Пригодницька повість, написана Явою Ренем і Павлуша Завгородній

Між іншим, «недогризенний» пишеться з двома «н», а «драний», навпаки, з одним (див. правило в підручнику граматики, стор 24, 23).

З привітом.

За дорученням славного війська запорізького

Кошовий Стьопа Карафолька.

Це було гірше, ніж якби він кожного з нас при всіх поклав на лопатки.

Ми не дивилися один одному в очі. Такого важкого ураження ми ще не переживали. Ніколи ми ще не виглядали так жалко перед товариством васюковскіх хлопців. Потрібно було щось робити. Адже ще трохи - і навіть сопливі первякі будуть витирати руки об наші голови.

- От якщо б нам справжню козацьку шаблю ... - зітхнув я, - або пістолет, як ті, що археологи викопали ... Полетів би Карафолька з кошових тут же!

- Точно! - Стрепенувся Ява. - Шаблю ... або пістолет! От було б ... Сила!

Зі справжнім козацьким зброєю кого хочеш кошовим оберуть ...

- Де ж його взяти? - Безнадійно запитав я.

- Викопати! - Примружився раптом Ява.

- Де? Так воно тобі і лежить під землею ... Один козацький курган біля села був, та й той вже - фіть!

- А на цвинтарі?

- Ти що?! Бррр ...

- Голова! Хіба я кажу - свіжі могили розкопувати? Теж мені! Знаєш старі могили з краю, по-над шляхом? Без хрестів, ледь помітні в траві. Скільки їм років? Двісті, а то і більше ... Мені ще дід Саливон якось говорив, що там його прадід похований ... А він хто такий був? Козак, запорожець. А як запорожців ховали? Зі зброєю. Ось і усікаємо ...

- Так-то воно так ... А все-таки кладовище ... Мерці ...

- Та які там мерці?! Череп, кілька кісточок - от і все. Ти ж бачив, коли археологи копали. Що там може бути, якщо він двісті років у землі пролежав ... Подивишся, що від тебе залишиться через двісті років ...

- Все-таки ... Навіть череп ... Якось воно ...

- Та ми цей череп і чіпати не будемо, - роздратовано перервав мене Ява. - Шаблю і пістолет акуратненько викопаємо і знову зариємо могилу. Ніхто й не помітить.

- Так, може, хоч діда Саливона запитати?

- А хіба це його власність? Це ж не картоплю на його городі копати ... Та й як ти запитаєш: «Дозвольте вашого прадіда викопати?» Так, чи що?

- А коли ж копати? Днем?

- Ну, вдень, якщо побачать, відразу по шиях надают.

- А коли ж?

- Вночі.

- Так?

- Ти що, боїшся?

- Та ні, але ...

- Ось ти хочеш і сьогодення козацьку зброю мати, і щоб все було, як у магазині. Боляче хитрий!

- Ну гаразд, - зітхнув я. - Спробуємо.

... Ви бували коли-небудь вночі на кладовище? Якщо не бували, то й не ходите. Страшно ... Так страшно, що серце зупиняється.

Це я тепер кажу, а тоді ... Хіба я міг показати Яві, що я боюся, коли він, чортяка веснянкуватий, вів себе так, ніби не па кладовище вночі йде, а в клуб на кінокомедію.

- Це труси, заячі душі вигадали, що на кладовищі вночі страшно, - весело сказав він. - А па насправді, чого боятися? Живих потрібно боятися, а не мертвих. Мертві тобі вже нічого не зроблять. Пам'ятаєш, Том Сойєр і Гек Фінн теж ходили вночі на кладовищі ... І нічого.

- Ну вже ... нічого ... - криво посміхнувся я. - Тільки у них на очах індіанець Джо вбив доктора ...

- Ну і що? Подумаєш. Адже не їх же ... - Ява, видно, забув про індіанця. - Скажи краще, що ти просто боїшся.

- Чого ж це мені боятися? - Промовив я, ледве стримуючи тремтіння в голосі. І навіщо я згадав про індіанця, про те вбивство?

... Ми пройшли повз крайньої хати і попрямували до кладовища. На тлі туманного неба вимальовувалися хрести. Місяць проглядала крізь хмари, насилу висвітлюючи дорогу. Позаду в темній тиші спало село, навіть собак не було чути. За кладовищем, ліворуч, чорнів лісок, а праворуч голий степ тягнулася до самого горизонту. І ніде ні душі. Здавалося, що у світі тільки ми і цей цвинтар. Пригнувшись, ми стали пробиратися через кладовище, намагаючись не витріщатися по сторонах і не придивлятися до могил. У кожного в руках лопата. Крім того, у мене була ще шевська щітка (замість спеціальної археологічної - де ж нам було взяти її?), А у Яви ліхтарик, той самий, механічний з динамка, що я йому колись подарував.

Тихо перешіптувалася під вітром у височині листя дерев. Десь поскрипувала суха гілка, ніби хтось ходив у темряві по кладовищу і скрипів дерев'яною ногою.

Згадав я раптом, як ховали недавно, влітку, стареньку прабабусю Петі Пашко. У нас на селі вмирали не часто, і, звичайно, всі ми були на похороні. Я добре запам'ятав її обличчя, зморшкувате і ніби з усмішкою.

І уявилося мені, як лежить вона зараз ось тут, зовсім поруч, під землею в труні. Відкриває очі, ворушиться, хоче піднятися. Я десь читав, що іноді помилково ховають тих, хто в летаргічному се, а в могилі «мерці» прокидаються і ... Волосся заворушилося у мене на голові, встали дибки, перехопило подих ... І тут - вжик, вжик! - Немов заскрипіли кістки.