Всеволод Нестайко - Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого ... Пригодницька повість, написана Явою Ренем і Павлуша Завгородній

- Йдемо! - Скомандував Будка.

І ми, з полегшенням зітхнувши, попливли за течією.

- Ну? - Нетерпляче запитав я, підрулюючи до будки.

- Потім! Тут не місце ... От уже тягне гуму!

Ми випливли на Бессарабку і пірнули в якийсь прохідний двір, який вів на Печерськ. І тут, в темній підворітті, Будка спинився.

- Значить, так, - сказав він тихим, конспіративним голосом, озираючись по сторонах. - У нас була розмова з цим чуваком. Ми ледь умовили його. Ось хлопці скажуть ...

- Так, ага, ага! - Вроздріб, але твердо підтакнув хлопці.

- Він погодився віддати годинник, - продовжував Будка. - Але ... тільки вночі. Причому сьогодні. Завтра буде пізно. Тому що вранці він чеше з Києва - його шукає міліція ...

- Ну? - У мене стислося серце.

- Залізо! Годинник у нього в схованці ... в печері ... біля Лаври. Днем туди не можна - проженуть ... Так от, домовилися зустрітися опівночі біля церкви Різдва Богородиці, а точніше, біля могили Кайсарова. Знаєте?

Ми з Явою перезирнулися. Обдурити, чи що, хочуть? Невже обдурити? Але навіщо?! А хоч би просто так ... Що ж робити? А що тут зробиш!

- Боїтеся? - Зневажливо примружився Будка. - Ну, якщо боїтеся, як хочете. Годинники ваші, а не наші ... Одні ми, звичайно, не підемо, нам-то що ...

- Гаразд, - сказав я. - Ми прийдемо. Якщо б це були мої власні годинник, я б ще подумав, йти чи ні. Але ви ж самі знаєте, що це за годинник!

- До зустрічі, - весело сказав Будка. - Тільки не проспіть!

Вечір. Одинадцята година. Ми лежимо на широченною, як Хрещатик, тахті у відкритій двері балкона.

Лежимо тихо, не рухаючись - робимо вигляд, що спимо. Чекаємо, коли заснуть дядько і тітка, щоб можна було потихеньку втекти.

Ні, мабуть, більш тяжкого очікування, ніж ось таке, коли лежиш без сну, нерухомо і чекаєш. Та ще чекаєш, не знаючи, що тебе чекає. Коли тобі потрібно опівночі йти кудись у страшну темінь до могил ...

В голову лізуть набридливо всякі страхи і спогади.

Спогади! Я, звичайно, не Вольф Мессінг, я не можу читати чужі думки на відстані, але, навіть не дивлячись на Яву, який лежить поруч зі мною, я готовий заприсягтися, що він згадує зараз те ж саме, що і я ... Упевнений на все сто відсотків! Він просто не може зараз згадувати щось інше ... То було теж вночі і теж серед могил ... І точно так же пересихало в горлі, і стискалося серце, і німіли ноги.

***

... Це було в минулому році, у вересні, якраз після «Робінзонський» історії. Несподівано до нас у село приїхали археологи. Ціла експедиція з кількох людей. Вірніше, не зовсім несподівано ... Двох з цієї експедиції ми добре знали. Це були мисливці з Києва, які щороку приїжджали до нас на полювання та на риболовлю, їм-то ми і ловили коників. З ними ми завжди трималися трошки зверхньо і насмішкувато, як з усіма міськими, хто так непристосованій відчуває себе на селі. Ми сміялися, коли вони насилу піднімалися на зорі на полювання, коли перекидалися на наших човнах у плавнях, коли невміло, ранячи до крові руки, вони чистили рибу. І ми не могли собі уявити, що вони так багато цікавого знають.

Адже ось як буває ... Їздили вони до нас на полювання і не думали ні про які розкопках, ні про яку своєї археології, просто відпочивали, і все. Але от якось увечері, сидячи біля багаття за кулешем, розговорилися з нашими мисливцями - дідом Варава і дідом Саливонів - про археологію. І відразу забули і про куліш, і про полювання, і про все на світі ... На наступний же день поїхали до Києва (хоч обидва були у відпустці і збиралися полювати цілий місяць). І ось нагрянули до нас з експедицією ...

Виявилося, що край наш історичний і село теж саме що ні на є історичне і жахливо древнє. Що воно давнє, ми і так знали, але те, що історичне, якось не замислювалися. А виявляється, Васюківка наша лежала не тільки на знаменитому шляху «із варяг у греки», за який ми отримували двійки в школі, але ще й перебувала на самому перехресті походів славних запорожців.

І під старим дубом, під тим самим, що за околицею Васюківки, зупинялися перепочити в холодочку і Володимир Мономах, і цариця Ольга, і Богдан Хмельницький ...

Роззявивши роти, слухали ми розповіді археологів про Запорізьку Січ, про легендарного ватажка козацького Івана Сірка, якого п'ятнадцять разів обирали кошовим отаманом, чого не заслужив ніхто в історії Запорізької Січі, і якого вороги боялися «більше вогню, більше бурі, більше кінця світу»; про останньому кошовому Запорізької Січі Петру Калнишевському, якого цариця Катерина II заслала до Соловецького монастиря, де він просидів в сирій, холодній ямі цілих двадцять п'ять років, але не скорився, не відрікся від козацтва і, незважаючи на нелюдські муки, прожив на світі сто дванадцять років - такий був богатир.