Марк Твен - Пригоди Тома Соєра

За злочинця призначили винагороду, обнишпорили цілу округу, але індіанця Джо так і не знайшли. Із Сент-Луїса прибув вельми тямущий поліційний інспектор, про якого розповідали справжні чудеса. Він поникав довкола, похитав головою, прибрав глибокодумного вигляду і, як це звичайно роблять люди його фаху, досяг запаморочливих наслідків. А саме: він «натрапив на слід». Одначе слід не повісиш за вбивство, отож інспектор покрутився та й поїхав собі, а Том і далі жив під такою самою постійною загрозою.

Та спливали дні, і кожен забирав із собою якусь частку того тягаря гнітючої тривоги.

Розділ XXV

У житті кожного нормального розвиненого хлопця настає пора, коли його пориває невтримне бажання знайти закопаний у землю, скарб. Таке бажання раптом охопило й Тома. Він подався шукати Джо Гарпера, але не знайшов. Поткнувся до Вена Роджерса - той пішов ловити рибу. Та ось назустріч йому трапився Гек Фіни - Кривава Рука. Для такого діла Гек підходив чудово. Том відвів товариша в тихий закуток і там звірив йому свій задум. Гек охоче погодився на те. Він завжди виявляв охоту пристати [149] до діла, що обіцяло розвагу й не вимагало коштів, бо хоч часу він мав і задосить, але не того, про який кажуть: час - це гроші.

- А де будемо копати? - спитав Гек.

- О, та де завгодно!

- Хіба скарби закопують де попало?

- Ну певно, що ні, Геку. їх треба шукати в особливих місцях: часом десь на острові, часом у трухлявій скрині під сухим деревом, там, де опівночі падає тінь гілляки, але здебільшого - під підлогою старих будинків, у яких тиняються привиди.

- Хто ж їх там закопує?

- Як хто? Розбійники, хто ж іще. А ти думав - директори недільних шкіл?

- Звідки мені знати. Якби я мав скарб, то не закопав би його, а тратив би гроші та й жив собі на втіху.

- І я б так само. А от розбійники роблять інакше. Вони завжди закопують скарби.

- І що - не вертаються по них?

- Ні, вони-то думають, що вернуться, а потім чи то забувають прикмети, чи то помирають. А скарб лежить там хтозна-скільки й береться іржею, і тоді вже хтось знаходить старий пожовклий папір, де записано прикмети, і той [150] папір треба ще тиждень розшифровувати, бо там самі знаки та ще ієрогліфи. Єро... Як воно?

- Ієрогліфи... Це, розумієш, такі ніби малюнки, чи що, які на вигляд нічого й не означають.

- То в тебе є такий папір, Томе?

- Ні.

- Ну, а як же ти знайдеш ті прикмети?

- А мені вони ні до чого. Скарб завжди закопують під старим будинком з привидами, чи на острові, чи під сухим деревом з довгою гіллякою. Ми ж уже пробували шукати на Джексоновому острові, і ще колись спробуємо, а старий будинок є отам за потічком, і сухих дерев там сила-силенна.

- І під кожним скарб?

- Таке скажеш! Звісно, що ні.

- А як же ти знатимеш, під котрим копати?

- Треба пробувати під усіма.

- Б, Томе, так нам доведеться копати ціле літо.

- То й що? Ану ж як ти знайдеш мідний казан із сотнею доларів - чудових, трохи потьмянілих від іржі доларів... або стару трухляву скриню, повну діамантів?..

У Гека спалахнули очі.

- Оце була б штука! Чого ще треба!.. Тільки цур, ти віддаси мені сотню доларів, а тих... діамантів я не хочу.

- Гаразд. Та я б на твоєму місці діамантами не розкидався. Бо деякі коштують і по двадцять доларів, а таких щоб менш як долар, то й нема.

- Не може бути! Справді?

- Авжеж. Це тобі хто хочеш скаже. Ти хіба ніколи не бачив діамантів, Геку?

- Та начебто не пригадую.

- Ой, у королів же їх цілі купи!

- Я ж і короля жодного не бачив.

- Та де тобі. .А якби ти поїхав до Європи, то їх там тьма-тьменна - так скрізь і шастають.

- А чого вони шастають?

- Шастають? Та ти що! Ні.

- Ти ж сам сказав, що шастають.

- Дурниці. Я тільки хотів сказати, що їх там багато, а шастати... з якого б дива їм шастати? Просто їх там на кожному кроці побачиш, куди не поткнешся. Хоч би й отого горбатого Річарда І0.

(10) Йдеться про Річарда III (1452-1485), останнього англійського короля з династії йорків. [151]

__ Річарда? А прізвище його як?

- Він не має прізвища. У королів прізвищ не буває.

- Як?

- А отак. -.

- Ну коли їм самим таке до вподоби, то нехай собі. Та я не хотів би бути королем і мати лиш ім'я без прізвища, наче якийсь негр... Але слухай, де ж ми почнемо

- Та не знаю. Може, спробуймо під отим сухим деревом, що на пагорбі за потічком?

- Згода.

Вони роздобули стару мотику та лопату и рушили за три милі до того дерева. Дісталися туди спітнілі та захекані й простяглися неподалік, у затінку великого береста, щоб передихнути й покурити.