Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

Більшість пригод, про які оповідає ця книга, були взяті з життя: одну-дві пережив я сам, решта сталися з хлопцями, котрі навчалися у школі разом зі мною. Гек Фінн списаний із натури, Том Сойєр також, але не з одного оригіналу — він є комбінацією рис трьох хлопчиків, яких я знав, і тому належить до змішаного архітектурного типу.

Дикі забобони, про які йтиметься нижче, були поширені серед дітей та негрів Заходу в ті часи, тобто тридцять-сорок років тому.

Хоча моя книжка призначена передусім для розваги хлопчиків і дівчаток, я сподіваюсь, що вона зацікавить і дорослих чоловіків та жінок, бо ж мені хотілось нагадати їм, якими вони самі були колись, що відчували, думали, як розмовляли і в які дивовижні авантюри іноді були втягнуті.

— Томе!

У відповідь — тиша.

— Цікаво, куди міг подітися цей хлопчисько? Томе, ти де?

Тітонька Поллі опустила окуляри на носа й оглянула кімнату поверх скелець, потім підняла окуляри на лоба й подивилась з-під них. Вона майже ніколи не дивилась крізь окуляри на такий дріб’язок, як хлопчисько; це були її парадні окуляри, її гордість, вона їх придбала для краси, а не заради користі, й щось розгледіти крізь них було так само складно, як крізь пару заслінок для печі. На хвилину вона розгубилась, а потім промовила — не дуже голосно, але так, що меблі в кімнаті могли її почути:

— Ну, постривай, нехай тільки я до тебе доберуся…

Не скінчивши, вона нагнулась і почала тицяти щіткою під ліжко, переводячи подих після кожної спроби. Але витягла звідти лише кішку.

— Що за хлопчисько, зроду такого не бачила!

Вона підійшла до відчинених настіж дверей, спинилася на порозі й обвела поглядом свій город — грядки помідорів, що заросли дурманом. Тома не було й тут. Тоді тітонька знову покликала — цього разу так голосно, щоб її було чути якомога далі:

— То-о-оме, ти де?

За її спиною почувся легенький шурхіт, вона озирнулася — якраз вчасно, щоб схопити за барки хлопчиська, який намірився прошмигнути у двері.

— Ну, звісно! Я зовсім забула про комірчину. Ти що там робив?

— Нічого.

— Нічого? Подивись, у чому в тебе руки. І рот також. Це що таке?

— Не знаю, тітонько.

— А я знаю. Це варення — ось що це таке! Сорок разів я тобі казала: не смій чіпати варення — битиму! Подай мені різку.

Лозина засвистіла в повітрі — здавалося, лиха не минути.

— Ой, тьотю, що це у вас за спиною?!

Старенька озирнулася, підхопивши спідниці, щоб вберегтися від небезпеки. А хлопчик миттю перестрибнув через високий паркан — і тільки його й бачили.

Тітонька Поллі спершу оторопіла, а потім добродушно розсміялася:

— Ось так завжди! Невже я так нічого й не навчуся? І чи ж мало він викидає коників? Час би вже, здавалося, порозумнішати. Та немає дурнішого за старого дурня. Недарма кажуть: «Старого пса не навчиш новим фокусам». Але ж, Боже мій, він кожного дня вигадує щось новеньке — хіба ж знаєш, чого можна чекати? І ніби знає, скільки часу можна мене мучити; знає, що варто йому мене розсмішити або хоча б на мить збити з пантелику, як у мене вже й руки опускаються і я навіть шльопнути його не можу. Не виконую я свого обов’язку, нічого гріха таїти! Адже сказано в Святому Письмі: хто жаліє дитя, той губить його. Нічого хорошого з цього не вийде, гріх один. Він справжнє бісеня, знаю, але ж він, бідолаха, син моєї покійної сестри, і в мене якось духу не вистачає карати його. Потакати йому — совість замучить, а покараєш — серце розривається. Недарма ж сказано в Святому Письмі: вік людський короткий і сповнений страждань. Думаю, це правда. Сьогодні він прогуляв уроки; доведеться завтра його покарати — задам йому роботу. Шкода примушувати хлопця працювати, коли в інших дітей свято, але робота для нього — це найважче, а мені треба виконати свій обов’язок, інакше занапащу дитину.

Том не пішов до школи й пречудово провів час. Він ледве встиг повернутися додому, щоб до вечері допомогти негреняті Джиму напиляти на завтра дров та наколоти трісок для розпалювання плити. Принаймні він встиг розказати Джиму про свої походеньки, поки той зробив три чверті роботи. Молодший (точніше, зведений) брат Тома Сід вже зробив усе, що мусив (він підбирав і відносив тріски): це був слухняний хлопчик, не схильний до пустощів та витівок.