Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

Том захоплювався новим янголом здаля, доки не побачив, що дівчинка його помітила. Тоді він почав вдавати, ніби не бачить, що вона тут, і заходився викидати різні колінця, як це заведено серед хлопчаків, котрі хочуть сподобатися дівчинці й викликати її захоплення. Досить довго Том виробляв різні штуки і раптом, випадково кинувши погляд у її бік під час якогось карколомного акробатичного фокуса, помітив, що дівчинка повернулася до нього спиною і йде додому. Том підійшов до огорожі й засмучено притулився до неї, все ж таки сподіваючись, що об’єкт його поклоніння ще трішки побуде в саду. Дівчинка постояла хвилину на ґанку, потім повернулася до дверей. Коли вона переступила поріг, Том тяжко зітхнув. Але тієї ж миті просяяв: перш ніж піти, дівчинка перекинула через огорожу квітку — братчики. Том підбіг до паркана і зупинився за два кроки від квітки, потім прикрив долонею очі й почав вдивлятися кудись у далечінь, немовби побачив у кінці вулиці щось вельми цікаве. Потім підняв із землі соломинку і заходився встановлювати її на носі, закинувши голову назад. Хлопець потроху наблизився до квітки і нарешті наступив на неї босою ногою — гнучкі пальці вхопили стебло. Так, стрибаючи на одній нозі, Том завернув за ріг. Але лише на хвилинку, яка була потрібна, щоб засунути квітку під куртку, поближче до серця, — а може, до шлунка, адже хлопець не надто знався на анатомії.

Потому він повернувся до огорожі й тинявся коло неї, продовжуючи кривлятись, аж доки не стемніло. Але дівчинка більше не з’являлась, і Томові не залишалося нічого іншого, як тішити себе думкою, що вона, можливо, підходила в цей час до вікна й бачила його старання. Нарешті він неохоче побрів додому, зовсім замріявшись.

За вечерею він так розходився, що тітонька лише дивувалася: «Який дідько вселився в це дітисько!» Йому добряче перепало за те, що він кидав грудками в Сіда, проте він не брав того до голови. Коли ж спробував поцупити кусок цукру під самісіньким носом тітки і отримав за це по руках, сказав:

— Тітонько, ви ж не б’єте Сіда, коли він витягає цукор.

— Але Сід ніколи не доводить людину так, як ти. Ти не вилазив би із цукорниці, якби я за тобою не стежила.

Незабаром тітонька пішла на кухню, і Сід, радіючи, що йому все сходить із рук, потягнув до себе цукорницю; таке нахабство просто несила було терпіти. Цукорниця висковзнула із Сідових пальців, упала й розбилась. Том був у захваті. Він так зрадів, що навіть притримав язика і промовчав. Вирішив, що не скаже ані слова, навіть коли зайде тітонька Поллі, й сидітиме сумирно, аж поки вона не запитає, хто це зробив. Ось тоді він скаже і помилується, як дістанеться мазунчику, — хіба може бути більше задоволення? Том був настільки переповнений радістю, що ледве стримувався, коли тітонька зайшла із кухні й зупинилась над осколками; її очі метали блискавки поверх окулярів. Затаївши подих, він думав: «Ось, ось, зараз!» І наступної миті розпластався на підлозі! Караюча десниця вже піднялася знову, коли Том заволав:

— Заждіть, за що ви мене б’єте? Це Сід розбив!

Тітонька Поллі завмерла від несподіванки, й Том чекав, чи не пожаліє вона його. Старенькій аж відібрало язика. Оговтавшись, вона сказала:

— Гм! Ну, здається мені, тобі теж недарма перепало! Напевно, ти таки встиг щось накоїти, поки мене тут не було.

Потім совість дорікнула їй, і тітоньці захотілося сказати щось ласкаве й приємне, але вона вирішила, що це можна буде зрозуміти як визнання її провини, а дисципліна цього не допускає. І вона промовчала й зайнялася своїми справами, хоча на душі було неспокійно. Том сидів у кутку надутий і роз’ятрював свої рани. Він знав, що подумки тітка стоїть перед ним на колінах, і похмуро насолоджувався цим усвідомленням: він цього не викаже — нібито нічого не помічає. Хлопець знав, що час від часу тітонька посилає йому скорботний погляд крізь пелену сліз, але не бажав нічого помічати. Він уявляв, як лежить на смертному одрі, й тітонька Поллі схиляється до нього, щоб вимолити хоча б слово прощення; але він відвернеться до стіни й помре, не сказавши цього слова. Що вона відчує тоді? І він уявив, як його приносять мертвого додому, виловивши в річці: його кучері намокли, страдницьке серце перестало битися. Як тоді вона впаде на його онімілий труп, як сльози в неї линуть потоком, як вона молитиме Бога, щоб він повернув їй цього хлопчика і тоді вона ніколи більше його не скривдить! А він лежатиме блідий і холодний, нічого не відчуваючи, — бідолашний маленький страдник, який стерпів усі муки до кінця!