Марк Твен: Пригоди Тома Сойєра

Доки Том вечеряв, за будь-якої зручної нагоди витягаючи з цукорниці шматочки цукру, тітонька Поллі задавала йому різні каверзні запитання, дуже хитрі та мудровані — їй дуже хотілося захопити Тома зненацька, щоб той обмовився. Як і більшість простодушних людей, вона вважала себе великим дипломатом, здатним будь-кого ввести в оману. Тітонька вірила, що її невинні хитрощі — це вершина підступності й лукавства. Вона запитала:

— Томе, в школі було не дуже спекотно?

— Ні, тітонько.

— А може, таки спекотно?

— Так, тітонько.

— То невже тобі не закортіло скупатися, Томе?

У Тома завмерло серце — він відчув, що пахне смаленим. Недовірливо подивився в обличчя тітоньці Поллі, але нічого особливого не помітив, тому відповів:

— Ні, тітонько, не дуже.

Вона простягнула руку, помацала сорочку Тома і сказала:

— Так, справді. Ти зовсім не спітнів.

Їй було приємно думати, що вона зуміла перевірити, чи суха в Тома сорочка, так майстерно, що ніхто не здогадався, до чого вона веде.

Проте Том зразу відчув, звідки дме вітер, і випередив наступний хід:

— У нас у школі хлопці обливали голову водою з криниці. У мене вона ще й досі мокра, подивіться!

Тітонька Поллі дуже засмутилася, що проґавила такий суттєвий доказ. Але незабаром знову лукаво поглянула на племінника.

— Томе, адже тобі не треба було розпорювати комір, щоб облити голову, правда ж? Розстібни куртку!

Обличчя Тома засяяло. Він розгорнув поли куртки — комір був міцно зашитий.

— Та ну тебе! Йди геть! Я, зізнаюсь, думала, що ти втечеш із уроків купатися. Гаразд, цього разу я тебе прощаю. Не такий ти вже й поганий, як здаєшся.

Вона і засмутилася, що проникливість її цього разу підвела, і зраділа, що Том хоча б випадково поводився добре.

Тут втрутився Сід:

— Мені здалося, що ви зашивали йому комір білою ниткою. А тепер у нього чорна.

— Так і є, я зашивала білою! Томе!

Але Том не став чекати, що буде далі. Вибігаючи за двері, він гукнув:

— Я це тобі ще пригадаю, Сідді!

У потайному місці Том оглянув дві товсті голки, заколоті в лацкани його куртки й обмотані нитками: одна голка була з білою ниткою, друга — з чорною.

— Вона нічого не помітила б, якби не Сід. От халепа! Вона зашиває то білою ниткою, то чорною. Якби весь час однією — а так спробуй встежити! Але ж і відлупцюю я Сіда! Надовго запам’ятає!

Том не був взірцем поведінки, але дуже добре знав того, кого в місті вважали взірцем, — і терпіти його не міг.

Та через дві хвилини або й того менше він вже забув про всі свої нещастя. Не тому, що вони були не такі важкі й гіркі, як у дорослого, — просто він раптом згадав про своє нове захоплення. Точнісінько так, як дорослі забувають про свої страждання, коли починають якусь нову справу. Нещодавно Том перейняв у одного негра особливу манеру свистіти, і тепер йому кортіло потренуватися в цьому вмінні.

Це була звичайнісінька пташина трель — щось схоже на заливчастий щебет; і для того, щоб так свистіти, треба було раз по раз доторкатися до піднебіння язиком — читач, певно, пам’ятає, як це робиться, якщо був колись хлопчиком. Проявивши старанність і терпіння, Том досягнув справжньої майстерності, тож він попрямував вулицею ще швидше — на його вустах лунала музика, а душа була сповнена вдячності. Він почувався, як астроном, котрий відкрив нову планету, — і, без сумніву, якщо говорити про сильну, глибоку, нічим не затьмарену радість, то всі переваги були на боці хлопчика, а не астронома.

Літні вечори тягнуться довго. Було ще зовсім світло. Раптом Том перестав свистіти. Перед ним стояв незнайомий хлопчик, трохи більший за нього самого. Приїжджі будь-якого віку та статі були рідкістю в небагатому маленькому містечку Сент-Пітерсберзі. А цей хлопчак був іще й гарно вбраний — подумати тільки, гарно вбраний у будень! Дивина! На ньому були зовсім новий чепурний капелюх, нарядна суконна куртка, застібнута на всі ґудзики, й такі ж новенькі штани. Він був у черевиках — і це в п’ятницю! Навіть краватка в нього була — зав’язана із якоїсь строкатої стрічки. І загалом вигляд у нього був столичний, чого Том стерпіти аж ніяк не міг. Чим довше Том дивився на це лощене диво, тим вище він задирав носа перед франтом-чужаком і тим жалюгіднішим йому здавався власний костюм. Обоє хлопчаків мовчали. Якщо рухався один, починав рухатися й другий — але боком, по колу; вони весь час стояли навпроти й не зводили очей один з одного. Зрештою Том сказав:

— Хочеш, відлупцюю?