Марк Твен: Пригоди Тома Сойєра

— Ану, спробуй! Кишка тонка — не зможеш!

— Сказав, що відлупцюю, значить, зможу.

— А ось і не зможеш.

— Зможу.

— Не зможеш!

— Зможу.

— Не зможеш!

Гнітюче мовчання. Першим його порушив Том:

— Як тебе звати?

— Не твоє діло.

— Захочу — буде моє.

— Ну, так чого не починаєш битися?

— Поговори мені більше — заробиш.

— І поговорю, і поговорю — ось тобі!

— Ти ба, який розумний! Та я, коли захочу, тебе однією лівою відлупцюю!

— То чого ж не лупцюєш? Тільки говориш.

— Будеш дурня клеїти — таки відлупцюю.

— Ну-ну! Знаємо ми таких.

— Ач, вирядився! Подумаєш, який пишний! Ще й у капелюсі!

— То збий, якщо не подобається. Ну, спробуй, збий — тоді побачиш.

— Брешеш!

— Сам брешеш!

— Де вже тобі битись — не посмієш.

— Йди до біса!

— Поговори ще, я тобі голову цеглиною провалю!

— Ага, так і провалив!

— І провалю.

— То чого стоїш? Тільки й умієш, що говорити. Чого ж не б’єшся? Боїшся, значить?

— Ні, не боюсь.

— Боїшся!

— Ні, не боюсь.

— Боїшся!

Знову мовчанка, знову обидва починають наступати боком, косують один на одного. Нарешті зійшлися плечем до плеча. Том сказав:

— Збирайся геть!

— Сам забирайся!

— Не хочу.

— І я не хочу.

Кожен стояв, виставивши ногу вперед, як опору, щосили штовхаючи суперника і з ненавистю дивлячись на нього. Однак сили виявилися рівними. Нарешті вони, червоні й розпаленілі від боротьби, обережно відступили один від одного, і Том сказав:

— Ти боягуз і щеня. Ось скажу своєму старшому братові, щоб він тобі дав прочуханки, то він тебе одним мізинцем поборе.

— А мені плювати на твого старшого брата! У мене теж є брат, ще старший. Візьме та як перекине твого через паркан! (Обидва брати існували лишень в уяві).

— Усе це брехня.

— Говори що хочеш — не брехня!

Великим пальцем ноги Том провів у пилюці риску й сказав:

— Тільки переступи через цю лінію, і я тебе так відлупцюю — мало не здасться. Спробуй тільки, побачиш, що буде.

Новенький хлопчик хутко переступив риску і сказав:

— Ану, спробуй зачепи мене!

— Ти не штовхайся, бо як дам!

— Хочу подивитися, як ти мені даси! Чого ж ти не б’єшся?

— Давай два центи, відлупцюю.

Новенький дістав із кишені два великих мідяки й насмішкувато простягнув Тому. Том ударив його по руці, й мідяки полетіли на землю. Тієї ж миті обидва хлопчики покотилися в багнюку, зчепившись по-котячому. Вони тягали і смикали один одного за волосся й одяг, дряпали носи, пригощали один одного стусанами — і покрили себе курявою і славою. Незабаром колотнеча припинилась, і крізь дим бою стало видно, що Том сидить верхи на новому хлопчикові й дубасить його кулаками.

— Проси пощади!

Хлопчик лише заборсався, намагаючись звільнитись. Він плакав більше від злості.

— Проси пощади! — і кулаки запрацювали знову. Нарешті чужинець здавленим голосом попросив пощади, і Том відпустив його, сказавши вслід:

— Це тобі наука. Іншого разу дивися, з ким зв’язуєшся.

Чепурун пошкандибав геть, струшуючи пил із костюмчика. Він схлипував, сопів і обіцяв Тому доброї прочуханки, «коли спіймає його ще раз».

Том посміявся над ним і рушив додому в якнайліпшому настрої. Але щойно Том повернувся спиною до хлопчиська, як той схопив камінь і кинув у нього, поціливши межи лопаток, а тоді кинувся навтьоки, стрибаючи, як антилопа. Том переслідував його до самого будинку й таким чином дізнався, де він живе. Якийсь час він вартував біля хвіртки, викликаючи ворога на вулицю, але той лише кривлявся у вікні, відхиляючи виклик. Нарешті з’явилася мати чужака, обізвала Тома поганим, грубим, невихованим хлопчиськом і веліла йому забиратися геть. І він пішов, попередивши, щоб її синок більше ніколи йому не потрапляв на очі.

Том повернувся додому дуже пізно й, обережно залізаючи в вікно, виявив засаду в особі тітоньки Поллі; а коли вона помітила, в якому стані його костюм, то її рішення замінити йому суботній відпочинок каторжною роботою стало твердішим за граніт.

Настав суботній ранок, і все на світі дихало свіжістю, сяяло та вирувало життям. У кожному серці звучала музика, а якщо це серце було молодим, то пісня рвалася з губ. Радість була на кожному обличчі, й весна — у ході кожного. Біла акація стояла, заквітчана цвітом, і її пахощі розливалися в повітрі. Кардіфський пагорб, що виднівся звідусіль, увесь зеленів і здаля здавався дивовижною, звабливою країною, сповненою миру та спокою.