Марк Твен - Пригоди Тома Соєра

- Здорово,- мовив Том.

- Еге ж. [152]

- А скажи, Геку: якщо ми знайдемо скарб, що ти зробиш зі своєю половиною?

- Ну, я щодня купуватиму собі солодкий пиріжок і склянку шипучки» а ще ходитиму в кожен цирк, який приїде. Будь певен, житиму ого як!

- А відкласти нічого не збираєшся?

- Відкласти? Навіщо?

- Ну, щоб і потім було на що жити.

- Е ні, це мені ні до чого. Якщо я скоро все не проживу, то, гляди, повернеться батечко та й прибере до рук мої грошики, а він, скажу я тобі, процвиндрить їх ураз. А ти що робитимеш зі своїми, Томе?

- Куплю новий барабан і меч, щоб був як справжній, червону краватку, цуценя-бульдога, а тоді оженюся.

- Оженишся?

- Еге.

- Томе, та ти... чи ти здурів?

- Зачекай, побачиш.

- Та це ж найдурніше, що тільки можна придумати! Ти б подивився на моїх батечка й матінку. Як вони билися! Тільки те й робили, що билися. Я ж добре пам'ятаю.

- Це не страшно. Я оженюся на такій, що не буде битись.

- Томе, всі вони однакові. Всі охочі рукам волю давати. Схаменися, поки не пізно. Я ж тобі добра зичу. А як те дівчисько звати?

- Вона не дівчисько, а дівчинка.

- Як на мене, то це один біс. Хто каже дівчисько, хто дівчинка. Що так, що так - яка різниця? То як же її звати, Томе?

- Я тобі скажу іншим разом, не тепер.

- Не хочеш - як хочеш. Тільки якщо ти оженишся, я ж зостануся сам-один.

- Не зостанешся. Ти прийдеш і житимеш у мене. Ну, а тепер уставай і ходімо копати.

Півгодини вони працювали так, що аж упріли. Але ні до чого не докопалися. Вони не розгиналися ще півгодини. Так само - нічогісінько.

- їх завжди так глибоко закопують? - спитав Гек.

- Часом так... але не завжди. Здебільшого ні. Мабуть, ми не там копаємо.

Вони перейшли на інше місце й знову взялися до роботи. Копали вже не так завзято, але діло посувалося. Деякий час працювали мовчки. Нарешті Гек сперся на лопату, втер рукавом піт, що капав з чола, й запитав: [153]

- А де ти думаєш копати, коли знайдемо цей скарб?

- Як на мене, то можна спробувати отам на Кардіф-ській горі, під старим деревом за будинком удови Дуглас.

- Еге ж, там місце годяще... Томе, а вдова не відбере в нас скарбу? То ж її земля.

- Ха, відбере! Нехай тільки спробує! Хто знайшов скарб, тому він і належить. А чия там земля - то байдуже.

Це заспокоїло Гека. Вони взялися копати далі. Та трохи згодом Гек обізвався знову:

- Хай йому чорт, мабуть, ми знов не там копаємо. Як

ти думаєш?

- Просто дивийа якась, Геку. Нічого не розумію. Правда, буває, що відьми заважають. От чи не в тому вся притичина.

- Таке скажеш! Хіба відьми мають силу вдень?

- Та й то правда. Я про це не подумав... Ой, знаю, знаю, в чому річ! Які ж ми з тобою бісові дурні! Треба ж спершу побачити, куди падає тінь від гілляки опівночі, і вже на тому місці копати!

- Ет, хай йому чорг! Виходить, уся наша праця - собаці під хвіст. А тепер гори воно все вогнем, знов теліпатися сюди вночі. Це ж он який світ. А ти зможеш ушитися з дому?

- Аякже. Нам доконче треба викопати скарб сьогодні, бо як хтось побачить ці ями, то враз догадається, в чому річ, і перехопить наші грошики.

- Гаразд, я прийду до тебе під вікно й понявчу.

- Еге ж. А інструмент сховаємо в отих кущах...

Близько півночі хлопці знову прийшли туди й сіли в затінку чекати. Місце було безлюдне, година пізня і, за давніми віруваннями, недобра. Серед тремтливого листя шепотілися духи, по темних закутках ховалися привиди, десь далеко гавкав собака, а у відповідь йому лунало замогильне пугукання сови. Від усього того лиховісного оточення хлопці принишкли і майже не розмовляли. Зрештою вони вирішили, що північ уже настала, знайшли місце, куди падала тінь від гілляки, й почали копати. В них дедалі дужче розгоралися надія, зацікавленість, а з ними й завзяття. Яма все глибшала та глибшала, одначе щоразу, як серця їхні тьохкали за кожним ударом лопати об щось тверде, їх чекало нове розчарування: то був усього лише камінь або ж корінь дерева. Нарешті Том сказав:

- Дурне діло, Геку, ми знов помилилися.

- Та не могли ми помилитися. Тінь падала якраз сюди. [154]

- Я знаю, але тут інша причина.

- Яка?

- Ми ж то не знали напевне, котра година, тільки наздогад почали. А було, мабуть, ще зарано чи, навпаки, вже запізно.

Гек упустив лопату.

- Отож-бо воно й є,- мовив він.- У цьому вся біда. Видно, доведеться нам відступитись. Ми ж ніяк не вгадаємо часу тут серед ночі, з усіма цими відьмами та всякою іншою нечистю довкола. Я щораз чую щось таке в себе за спиною, а обернутись боюся, бо, може, й попереду щось тільки того чекає. Ото як прийшли сюди, в мене весь час жижки дрижать.