Марк Твен - Пригоди Тома Соєра

В суботу, скоро після полудня, вони знов були коло того сухого дерева. Посиділи в затінку, пахкаючи люльками й балакаючи про всяку всячину, потім трохи покопалися в останній своїй ямі, хоча й не покладали на неї великих надій,- просто Том сказав, що не раз люди не докопувалися до скарбу на якісь кілька дюймів, а потім приходив хтось інший і, тільки колупнувши лопатою, загрібав собі все золото. Та хоч цього разу хлопцям таки не пощастило, вони взяли на плечі свій інструмент і пішли, свідомі того, що не злегковажили й зробили все, як вимагає звичай.

Коли вони підійшли до старого будинку, довколишня мертвотна тиша під палючим сонцем здалася їм такою лиховісною і моторошною, а саме те місце таким занедбаним і похмурим, що вони якусь хвилину навіть не зважувалися ввійти. Потім тихенько підступили до дверей і зазирнули всередину. Вони побачили зарослу бур'яном долівку, стіни, з яких давно обсипався тиньк, старезний камін, зяючі отвори вікон, розвалені сходи нагору, і скрізь - за-пилюжені, обвислі клапті павутиння. Зрештою хлопці все-таки зайшли - обережно, із завмиранням серця, перемовляючись [157] пошепки, ловлячи чутким вухом найменший звук, напружені й готові в першу-ліпшу мить дременути геть.

Помалу вони трохи освоїлися, страх їхній улігся, і обидва стали з настороженою цікавістю роздивлятися довкола, пишаючись своєю сміливістю і водночас дивуючись самі з себе. Потім їм захотілося заглянути й нагору. Це означало відрізати собі дорогу до відступу, але хлопці підохочували один одного, і, певна річ, скінчилося тим, чим і мало скінчитися: вони покинули своє знаряддя в кутку й полізли нагору. Там скрізь панувала така сама руїна. В одному із закутків вони натрапили на комірчину, що начебто обіцяла якісь таємниці, але надія їхня не справдилася - нічого в тій комірчині не було. Тепер хлопці зовсім оговтались і вже хотіли спуститись униз та взятися до роботи, як раптом... [158]

- Цсс! - мовив Том.

- Що там таке? - прощелотів Гек, бліднучи з переляку.

- Цсс!.. Слухай... Чуєш?

- Еге!.. Ах ти ж чорт! Тікаймо!

- Тихо ти! Ані руш! Вони йдуть сюди, вже біля дверей.

Хлопці розпласталися на підлозі, припали очима до вічок у мостинах, де колись були сучки, і, ледь живі від страху, почали чекати.

- Спинилися... Ні, йдуть... Он вони. Ні слова більше, Геку. Ой, пронеси господи!

До будинку зайшло двоє чоловіків. Кожен з хлопців сказав собі подумки: «Отой - глухонімий старий іспанець, що останнім часом два чи три рази з'являвся в містечку, а другий... другого я ніколи не бачив».

Другий був брудний обідранець з дуже неприємним обличчям. Постать іспанця обгортало серапе; з-під сомбреро виднілись волохаті сиві бакенбарди й довгі пасма сивого волосся, а очі ховалися за зеленими окулярами. Коли вони зайшли, другий щось тихо говорив, а потім обидва сіли долі лицем до дверей, і той другий і далі не вмовкав. Тепер він не так остерігався, і стало чути його слова.

- Ні,- сказав він.- Я це діло обміркував, і воно мені не до душі. Надто ризиковане.

- Ризиковане! - буркнув «глухонімий», і хлопці аж роти пороззявляли з подиву.- Боягуз!

Від його голосу хлопцям забило дух, і вони аж затрусилися. То був індіанець Джо!

На хвилину запала мовчанка. Потім Джо сказав:

- А оте останнє діло хіба не ризиковане було?.. Шкода тільки, не вигоріло!

- Там зовсім інше. Далеко вгору по річці, і ніде ні будинку навколо. Ніхто й гадки не матиме, що то ми орудували, тим більше, що діло зірвалося.

- Ну, а хіба не ризиковано з'являтися тут серед білого дня? Ще й як! Кожен, хто нас побачить, миттю щось запідозрить.

- Та я знаю. Але ж поблизу більш не було де сховатися після тієї невдачі. Я б і сам залюбки подався геть із цієї руїни. Ще вчора хотів, тільки ніяк було й носа виткнути, бо ті кляті вилупки цілий день отам на погорбі крутилися.

Почувши його слова, «ті кляті вилупки» знов затрусилися й подякували долі за те, що вчасно згадали про п'ятницю й відклали на день свої пошуки. В душі обидва шкодували, що не відклали їх на рік.

Тим часом ті двоє внизу дістали якийсь харч і \"взялися до їжі. Після довгої мовчанки індіанець Джо сказав:

- Слухай, чоловіче, вертайся ти поки що в свої краї, вгору по річці. Сиди там і чекай, доки я дам про себе знати. А я спробую все-таки ще поникати по цьому містечку, подивитися, що до чого. І як побачу, що все складається гаразд, ми таки впораємо те ризиковане дільце. А тоді - до Техасу! Разом і дременемо!

На тому й погодилися. Невдовзі обидва почали голосно позіхати, і індіанець Джо сказав: