Марк Твен - Пригоди Тома Соєра

- Та й я тремчу не менше, Геку. Бо коли закопують під деревом скарб, то майже завжди в яму кладуть мерця, щоб сторожив його.

- О боже, страх який!

- Еге ж, так і роблять. Я не раз про це чув.

- Слухай, Томе, не до душі мені порпатися в такому місці, де є мерці. Від них добра не жди.

- Я й сам не хотів би з ними заводитись. Ану ж як оцей, що тут, раптом вистромить череп та щось скаже!

- Ой Томе, не треба! Просто жах!

- Ще й який жах, Геку! Мене аж дрож проймає.

- Слухай, Томе, давай покинемо це місце й спробуємо в якомусь іншому.

- Гаразд, мабуть, так буде краще.

- А де?

- В отому старому будинку з привидами!

- Та ну його к бісу, не люблю я тих старих будинків, Томе. Це ще гірше, ніж мерці. Мрець, той, може, щось тобі скаже, зате не буде тягтися за тобою в савані, зазирати тобі через плече та ще й скреготати зубами, як оті бісові привиди. Ні, Томе, я такого не витримаю, і ніхто не витримає.

- Твоя правда, Геку, але ж привиди ходять лише вночі. А вдень вони не заважатимуть нам копати.

- Воно-то так. Тільки ти ж добре знаєш, що люди обминають той будинок і вдень.

- Люди взагалі не люблять ходити там, де когось убито, а коло того будинку ніхто нічого лихого не помічав. Ось хіба що вночі - та й то не привиди, а якісь блакитні вогники часом миготять у вікнах.

- Е, Томе, де миготять блакитні вогники, там і привиди недалеко, будь певен. Це ясно, як божий день. Хто ж їх світить, як не привиди! [155]

- Твоя правда. Але ж привиди вдень не з'являються, . то чого ж їх боятися?

- Ну добре, хай так. Коли хочеш, спробуймо копати в старому будинку. І все ж, як на мене, ми самі ліземо чортові в зуби.

На той час вони вже спускалися з пагорба. Внизу, посеред залитої місячним світлом долини, самітно стояв той самий «будинок з привидами», давно вже без огорожі, до самого ґанку зарослий бур'янами, з напівзруйнованим комином, повибиваними шибками та проваленим з одного боку дахом. Хлопці постояли, подивилися, чи не блимне в темному вікні блакитний вогник, а тоді, перемовляючись майже пошепки, як і годилося о такій порі і в такому місці, повернули далеко праворуч, щоб обминути той будинок стороною, і подалися додому через ліс з другого боку Кар-діфської гори.

Розділ XXVI

Другого дня близько полудня друзі знов прийшли до сухого дерева за «потічком» - забрати свій інструмент. Томові не терпілося йти копати в старому будинку. Геко-ві - не так щоб дуже, і раптом він сказав:

- Слухай, Томе, а ти знаєш, який сьогодні день? Том швидко перебрав у пам'яті дні тижня й звів на Гека

злякані очі.

- Ах ти ж чорт! А я й не подумав, Геку.

- Та й я не подумавша оце раптом стукнуло в голову, що сьогодні п'ятниця.

- Хай йому лихо, Геку, тут треба добре стерегтися. Якби ми почали це діло в п'ятницю, то могли -б уклепатися хіба в таку халепу!

- Могли б! Напевне вклепалися б. Може* й є, як то кажуть, щасливі дні, але ніяк не п'ятниця.

- Та це кожен дурень знає. Не ти перший додумався.

- А хіба я казав, що я? Та п'ятниця - це ще й не все, Мені вночі наснився препаскудний сон - пацюки.

- Ой! То напевне на біду. А вони билися між собою?

- Ні.

- Тоді ще не так страшно, Геку. Коли вони не б'ються, це означає - станеться щось лихе, але не конче з тобою Нам треба тільки добре пильнувати й ні в що не лізти. Сьогодні копати не будемо, краще пограємося. Ти знаєш про Робіна Гуда, Геку? [156]

- Ні. А хто він такий, той Робін Гуд?

- О, це один із найславетніших людей в усій Англії... і найкращих. Він був розбійник.

- Ти диви, оце б і мені таким стати! А кого він грабував?

- Тільки шерифів, та єпископів, та багатіїв усяких, та ще королів... А бідних ніколи не чіпав. Бідних він любив і завжди чесно ділився з ними здобиччю.

- Оце був, певне, чоловік!

- Та ще й який, Геку! Благородний, як ніхто в світі. Тепер таких людей і немає, можеш мені повірити. Він міг однією рукою побити кого завгодно й за півтори милі поцілити із свого тисового лука в десятицентовик.

- А який це тисовий лук?

- Ну, не знаю. Мабуть, якийсь особливий. А коли він поціляв того десятицентовика не в середину, а скраю, то сідав і плакав... і лаявся. От ми й будемо гратися в Робіна Гуда - це хіба ж така гра! Я тебе навчу.

- Гаразд.

Отож решту дня вони гралися в Робіна Гуда, час від часу кидаючи ласі погляди в долину, на старий напівзруйно-ваний будинок, і перемовляючись про те, що їх там чекає завтра. А коли сонце почало спускатися до обрію і на землю від дерев лягли довгі тіні, подалися додому й невдовзі зникли в лісі на Кардіфській горі.