Вночі вибухнула страшна гроза - із зливою, сліпучими спалахами блискавиць і моторошним гуркотом грому. Том напнув на голову ковдру і з жахом чекав своєї загибелі, бо не мав ані тіні сумніву, що всю ту веремію зчинено задля нього. Він щиро вірив, що своїми гріхами вичерпав довготерпіння сил небесних, довів його до краю і тепер настала година розплати. Якби хтось надумав стріляти з гармати по малій комасі, Том, може, й здивувався б з такого марнотратства, а в тому, що для знищення такої комахи, як він, влаштовано безмірно дорогу грозу, він нічого незвичайного не вбачав.
Поступово гроза стала втихати й нарешті вщухла, так і не зробивши свого діла. Першим Томовим пориванням було подякувати богові й стати на праведну путь. Та потім він вирішив почекати: а може, грози більше не буде.
Наступного дня знову довелося кликати лікаря: хвороба повернулася. Том пролежав крижем ще три тижні, які здалися йому цілою вічністю. А коли нарешті вийшов з дому, то навіть не радів, що лишився живий, бо пам'ятав, який він тепер самотній: ні друзів, ні товаришів, усі від [141]m нього відцуралися. Він похмуро брів вулицею, коли побачив Джіма Холліса - той на чолі гурту хлопчаків судив кота за вбивство пташки, яка лежала тут-таки. Далі на задвірках Том натрапив на Джо Гарпера та Гека Фінна, що наминали крадену диню.
Бідолашні хлопці! До них, як і до Тома, повернулася колишня хвороба.
Розділ XXIII
Нарешті сонна атмосфера містечка сколихнулась, і то досить бурхливо: в суді почали слухати справу про вбивство. Тепер усі тільки про те й говорили. Томові просто ніде було сховатися від тих балачок. Від кожної згадки про вбивство в нього аж серце тіпалось, бо нечисте сумління і страх нашіптували йому, що все це говориться при ньому зумисне, щоб «промацати» його. І хоч він розумів, що немає ніяких підстав запідозрити, ніби він знає щось про вбивство, проте не міг лишатися спокійним, чуючи ті розмови. Його весь час проймав холодний дрож. І кінець кінцем він завів Гека у відлюдний закуток, щоб поговорити з ним по щирості. То була бодай невелика полегкість: на якусь часинку відпустити язика з припони й поділитися своїм душевним тягарем з іншим страдником. До того ж він хотів перевірити, чи не прохопився десь Гек про їхню таємницю.
- Слухай, Геку, ти нікому не казав... про оте?
- Про що?
- Ну, ти ж знаєш.
- А-а... Та звісно, що ні.
- Ані словечка?
- Ані одного словечка, побий мене сила божа. А чого ти питаєш?
- Ну, я боявся...
- Слухай, Томе Сойєре, якщо це випливе,.нам і двох днів не прожити. Ти ж сам знаєш.
Томові трохи відлягло він серця. З хвилину помовчавши, він запитав:
- Геку, а тебе ніхто не примусить сказати?
- Примусить? Мене? Хіба що я захочу., щоб той кля тий метис мене втопив, не інакше.
- Ну, то все гаразд. Я теж так думаю: поки мовчимо, нам нема чого боятися. Тільки знаєш, давай ще раз поклянемося. Щоб було певніше. [142]
- Гаразд.
І вони поклялися ще раз, похмуро й урочисто.
- А що кажуть люди, Геке? Я багато всякого наслухався.
- Що кажуть? Та все те саме: Маф Поттер, Маф Пот-тер,- тільки й чуєш кругом. Мене аж у піт вкидає від цих балачок, так і хочеться забігти світ за очі.
- Я також тільки це й чую. Мабуть-таки, йому кінець. А тобі його іноді не жаль?
- Чого ж не жаль, ще й як жаль. Чоловік він, звісно, непутящий, але щоб скривдив когось - то ніколи. Наловить ото риби, вторгує грошей на пляшку - і тиняється повсюди. Але ж і всі люди так, побий мене бог, чи майже всі - і проповідники, і хто ти хочеш. А душа в нього добра. Колись він дав мені піврибини, хоча йому й самому мало було. Та й заступався за мене не раз, допомагав, коли було скрутно.
- А мені, Геку, він лагодив зміїв і гачки до вудок прив'язував. Добре б нам визволити його з в'язниці. [143]
- Е ні, Томе, нам його не визволити. Та й яка йому з того користь? Його ж однаково впіймають.
- Еге ж, упіймають. Але я просто чути не можу, як усі його паскудять, мов ті чорти,- а він же не винен... у тому.
- Та й я, Томе, не можу. Боже ти мій, таке вже на нього клепають: наче він найперший лиходій в окрузі і дивно, що його досі не повісили.
- Атож, скрізь таке кажуть. А ще я чув: мовляв, якби його й відпустили, то над ним учинять суд Лінча.
- А таки вчинять, ще й як.
Хлопці розмовляли ще довго, та це не дало їм розради. А коли смеркло, вони рушили до невеличкої в'язниці, що стояла за містом, і почали тинятися поблизу з невиразною надією на якийсь щасливий випадок, що враз усе залагодить. Але нічого такого не сталося: як видно, ні ангелам, ні феям не було діла до нещасного в'язня.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу