Сергій Гридін - Федько у пошуках чупакабри

— Ну так! А ще супутникове спостереження і міліцейський патруль! — насмішкувато кинув Біленький.

— А давайте бляшанки поначіпляємо. Як хтось упіймається — вони заторохтять, то ми й почуємо! — запропонував Павлусь.

Хлопці, які не сподівалися почути від малого таку просту і розумну ідею, перезирнулись та схвально закивали головами. Пропозиція була підтримана, і Барабаша тут же вирядили втілювати її в життя.

Коли Павлусь притягнув невідь звідки іржаві бляшанки з-під консервів та рибальську волосінь, було змонтовано бездоганну систему сигналізації, яка жахливо бряжчала від найменшого дотику до гілок, що прикривали яму.

Наостанок хлопці замаскували дірку в паркані, пообтрушували одяг і, покинувши інструмент, побігли на річку, щоб скупатися самим та відмочити забрьоханого Маркіза.

Удосталь нахлюпавшись, компанія повернулась додому. На столі їх уже чекала смачна вечеря. А поки їли, то й сонце скотилося до землі. Сутеніло.

У штабі операції «Скелет у шафі» було тихо. Хлопці після напруженого дня швиденько покінчили з вечірньою гігієною та вмостились кожен на своєму ліжку. Маркіз розташувався на підлозі під вікном, підклав лапи під голову і посоловілими очима дивився кудись у безвість.

— Треба вартових виставити! — ледве ворушачи від утоми губами, прошепотів Біленький. — Бо не почуємо нічого, як позасинаємо.

— От ти і вартуй! — озвався Професор. — А ми поспимо!

— Та не сперечайтесь! — поспішив помирити хлопців Маркіз. — Мій сон завжди дуже чуйний. Тому, панове, спіть спокійно!

І безстрашні мисливці на чупакабр полинули в солодкі обійми Морфея.

Село спало. Час був ще не дуже пізнім, проте люди готувались до завтрашнього дня — тут вставали рано, бо роботи завжди було вдосталь.

Але дід Ілько не спав. Трохи подрімавши перед телевізором, він прокинувся й вирішив подихати на ніч свіжим повітрям та перевірити, чи всюди у господарстві порядок. Дід вийшов у самій спідній білизні — лляних широченних штанях та сорочці без комірця, але з вишивкою на грудях. Білизну цю колись своїми руками пошила дідові його дружина Горпина, бабуся Павлуші, тому Ілько її навіть прати віддавав з великою неохотою. Одежа була вже злиняла, поношена, зате дуже м’яка, і дід спав у ній і влітку, і взимку.

Над порогом тьмяно горіла жарівка. В її світлі Ілько помітив якусь каструлю, а біля неї — великий металевий кухоль. Піднявши покришку, дід угледів свій улюблений черешневий компот (тітка Таня зварила його ввечері та поставила холонути на ґанок). У темряві він видавався аж чорним, а на його поверхні плавали кругленькі ягідки.

Дід Ілько зачерпнув повний кухоль компотику і з насолодою зробив перший ковток. Зненацька у дворі біля курника щось голосно брязнуло. Дід здригнувся, і добрих пів-кухля солодкого напою вихлюпнулось на таку милу його серцю сорочку.

— А най би тебе качка копнула! — спересердя вилаявся старий та вже хотів було йти до хати, щоб запрати білизну, аж тут знову почулися дивні звуки! Здавалося, що біля курника плем’я диких африканців влаштувало нічну дискотеку з барабанами, бубнами та тубільними піснями.

Дід зручніше вхопив свою палюгу та рушив у розвідку.

Маркіз, який дійсно спав дуже чуйно, теж вловив звук сигналізації і зрозумів: щось потрапило до пастки. Він розштовхав Професора та Біленького, але ті не поспішали вставати — сиділи на ліжках і терли заспані очі. Тоді Марко стягнув ковдру з малого Барабаша і заходився його термосити. Павло Віталійович миттю зорієнтувався, що до чого, й кинувся до вікна. Фон Дворовий, не полишаючи надії добудитися хлопців, увімкнув світло та приєднався до Павлуші.

А тим часом дід Ілько висувався на бойову позицію. Коли в хаті засвітилося, старий інстинктивно обернувся і побачив у вікні свого внука з широко розплющеними очима та собачу голову з настовбурченими вухами й висолопленим язиком. З несподіванки дід закляк, а тоді замахав у повітрі палюгою та заходився щось кричати.

А що ж побачив крізь вікно Павлуша? Він побачив примарну білу постать діда Ілька з розпатланою сивиною та кривавою плямою на грудях, постать замахувалась на нього дрючком та голосно репетувала.

Павлусь відчув, як його ноги підкошуються, а тіло ціпеніє. «Це Чупакабра вкусила діда, і тепер отаке з ним робиться!» — подумав малий. А на таку думку йому стало зовсім зле, і він осів на підлогу. Маркіз кинувся рятувати Павла Віталійовича. Він скочив малому на груди, щоб зробити штучне дихання, і остаточно перекрив йому доступ повітря. Павло хотів скинути з себе важкого собацюру, але той, гадаючи, що у хлопця шок і він не тямить, що робить, уперто тицяв своєю вологою мордою йому в обличчя.