Сергій Гридін - Федько у пошуках чупакабри

Коли друзі повернулись, ліжка справді були застелені, а Павло Віталійович нетерпляче потирав руки в. передчутті цікавих пригод. Біля нього стояв на задніх лапах де Переймало, зіпершись передніми на підвіконня, і меланхолійно споглядав природу, яка щедро дарувала свою ранішню красу.

— Їсти йдіть! — почули хлопці голос тітки Тані і кроки, що наближалися до їхньої кімнати.

Маркіз миттю скочив на підвіконня, а тоді — в садок, де сховався під розлогим кущем смородини, який так до речі ріс під вікном.

— Ну, йдете чи ні? Бачу, повставали вже! — заглянула до спальні тітка. — От молодці! І ліжка позастеляли!

Хлопці не змусили себе чекати. Швидко, так, що тітка аж дивувалась, кидали в себе шматки пирога, запиваючи парним молоком. А в голові їм дзиґою крутилася ненаситна Чупакабра й не давала спокою думкам.

— А може, це просто тхір чи ще якась звірюка? — промовив Професор, коли вони вийшли на вулицю після смачного сніданку.

— Та яка різниця? — із запалом заперечив Біленький. — Все одно ловити треба, а то всіх курей перетягає! А якщо це таки Чупакабра? Оце буде клас!

— Шановні! Хочу нагадати про свою скромну персону, а особливо про те, що ця персона сьогодні ще й макової росинки в роті не мала! — почувся з-під ґанку тужливий голос.

— Маркіз! — разом скрикнули Сашко та Петрик. За ранковими турботами вони й думати забули про свого друга, тож тепер, ховаючи сором, кинулись загладжувати провину. Один тикав до рота де Переймалові щось смачненьке (а не зовсім-таки забули, прихопили для нього зі столу!), другий чухав за вухом, аж Марко задоволено кректав напханим їжею ротом.

— Ех! — промовив Професор. — Треба тебе якось легалізувати, а то як потім знайдуть — усі отримаємо на горіхи.

— А-а-а-а! — зненацька закричав Біленький. — Ах ти ж волохатий хитруне!

Друзі здивовано витріщились на нього, а Маркіз з несподіванки навіть роззявив рота відкрив і впустив на землю великий шмат пирога з сиром.

На поріг вискочила переполохана тітка Таня, за нею вилетів Павло Віталійович, а ззаду висунув свою сиву голову дід Ілько.

— Що тут у вас? Сталося що? Чого кричите? А це ще що за звір? — наче з кулемета розстріляла всіх запитаннями тітка й зупинила погляд на Маркізові, який сидів, підібгавши хвоста, й не чекав нічого доброго.

А Сашко, і оком не моргнувши, волав собі далі:

— Ти глянь на нього. Залізло тишком-нишком до машини й сховалося! А ти куди дивився? — це вже накинувся Біленький на Професора. Той стояв, кліпав очима і геть не доганяв, що коїться з його товаришем. Може, це свіже повітря та домашні пиріжки так у голову вдарили!?

— Та не кричи вже так! Не сварися! — погладила песика по голові тітка. — Бач, яке гарнюнє! Зовсім перепудилося, напевне!

Маркіз де Переймало фон Дворовий хотів було щось заперечити, вже і пащеку відкрив, але вчасно спохопився.

— А як же не кричати? Воно ж самовільно за хазяїном сюди приперлось! — гаряче обурювався Біленький. Він на мить обернувся до друзів і по-змовницьки їм підморгнув.

— О-о-о! Як ти міг? — аж тепер Професор зметикував, що до чого, і теж напався на Маркіза. — А я тобі довіряв! Без дозволу… — здавалося, Петрик зараз заплаче — так трагічно звучав його голос.

Малий Барабаш споглядав цю драматичну сцену, сховавшись за маминою спиною. Він іще не здогадався, що надумали друзі, але все це дійство його дуже розважало. Глянувши на задоволену пику малого, Біленький тихцем показав братові кулака, і його мармиза вмить скисла.

— Он як він хазяїна любить! — розчулилася тітка. — Хай уже поживе з вами! Ліжка не перележить, останнього не з’їсть! — підсумувала вона й, розсунувши застиглих діда та Павлушу, пішла до хати займатися своїми справами.

— Бач! Нібито дурне, кудлате, а якийсь розум у тій голові має! — гмикнув дід Ілько і собі пошкандибав до хати, спираючись на свою незамінну палюгу.

— Хто «дурне»?! — стрепенувся де Переймало. — Та я Шопенгауера в оригіналі читаю! Та я… — не встиг він договорити, бо Професор не зовсім ґречно закрив йому рота.

— Не пали контору! Ти ще тут Шіллера продекламуй на цілу вулицю. Тоді всі покинуть пити, палити та добровільно здадуться до психликарні — подумають, що з глузду з’їхали! — голосно зашипів Петрик.

— Бачили, як я ситуацію розрулив? — проказав задоволений собою Біленький. — От що значить психологію дорослих знати! Напади на когось — і ти завжди будеш винним, а іншого захистять і пожаліють.

— Ти б якось попереджав про свої плани! — буркнув Професор. — А то я спочатку не знав, що й думати!