Сергій Гридін - Федько у пошуках чупакабри

— Тьху на тебе! Я аж злякався! Ніяк не звикну до твоїх витівок! — Біленький допоміг Петрику зняти наплічник.

— Ох і важкий же він став! — поскаржився Професор на Маркіза. — Від’ївся на наших харчах! Насилу допер до тебе цю торбегу!

— Нічого! Ми його в селі виганяємо. Буде у нас по полю гасати, як електровіник! — підморгнув другу Біленький.

Треба сказати, що з моменту нашої останньої зустрічі Петрик помітно змінився. Він витягнувся й майже наздогнав зростом Біленького, почав займатися на турніку (в нього навіть з’явилися нічогенькі м’язи) та ще більше порозумнішав, прочитавши силу силенну книжок. І тільки ніс-картоплинка, всіяний ластовинням, та їжачок волосся на голові нагадували того колишнього Петрика, який не любив бігати, а тільки читав наукові журнали. Тепер у хлопчикові чудово поєднувались і старі, і нові захоплення.

У дверях клацнув замок. Маркіз миттю зник у рюкзаку і навіть поправив лапою клапан, що закривав отвір. У квартиру ввійшов тато Біленького.

— Ну що, орли, готові до вражень і перемог!? — він скубнув за чуба сина та підморгнув Професорові, а тоді помітив величенький мішок на підлозі. — О, а ти, бачу, зібрався добряче відпочити!

Тато закинув рюкзак собі на плече та здивовано подивився на Петрика:

— Ти що, цегли туди напхав?

— Та ні, почитати взяв дещо! — почервонів Професор. Добре, що в неосвітленому передпокої його яскраво-рожевої фізіономії було не розгледіти.

— От молодець! — похвалив тато. — Ти би ще мого лобуряку якось до цього діла залучив, щ він осудливо глянув на Сашка. Той опустив очі. Ну що вдієш, коли він такий є! Не те щоб Біленький зовсім не любив читати. Ні! В нього теж траплялися миті «просвітлення». Але якщо був вибір пограти в футбол або почитати книжку, то хлопчик, не вагаючись, вибирав перше.

— Ну що, спецзагін? Будемо вирушати? — тато випустив хлопців із квартири, зачинив двері на ключ і, вільно несучи рюкзак (незважаючи на принишклого, але від того анітрохи не легшого Маркіза всередині), побіг по сходах. За ним потрюхикали Професор з Сашком.

Внизу, кинувши речі до багажника (хлопці тільки гмикнули, уявивши вираз Маркізової морди), тато сів за кермо і відчинив задні дверцята. Хлопці зручно вмостилися, готові до подорожі. Через три години екіпаж мав прибути на місце призначення…

— …Гм-м-м! Я показав непоганий час! — подивився на годинник тато. — На вісім хвилин скоріше, ніж минулого разу! Ну, і де це наші родичі, чому не зустрічають? — і він вимогливо посигналив.

Через кілька секунд хвіртка розчахнулась, і на дорогу вибіг маленький хлопчак. Він радісно кинувся до машини, щось гукаючи і розмахуючи руками. Біленький і собі вилетів назустріч, схопив малечу в обійми і закружляв з нею по дорозі.

Це був ніхто інший, як Павло Віталійович Барабаш власною персоною — син тітки Тані та дядька Віталька, а його — Сашка — рідно-двоюрідний брат. Павлуша мав шість років, але був серйозним не по літах і завжди величав себе Павлом Віталійовичем. Тільки тато з мамою, дід Ілько та Біленький могли називати його Павлом або Павлушею. Всі інші мали звертатись на ім’я та по батькові, бо інакше ризикували спопеліти під його лютим поглядом або ж навпаки — напоротись на крижану мовчанку.

Біленький дуже любив свого брата, міг годинами балакати з ним по телефону і сумував, якщо довго не бачив. Ну а коли вже хлопці зустрічались, то навіть їсти один без одного не сідали. Тому і вважав Сашко «малого» (як він часом його називав) не двоюрідним, а щонайріднішим братом у світі!

На дорогу неквапом вийшла вся родина Барабанив. Попереду стала, взявшись руки в боки та ласкаво всміхаючись, тітка Таня. Вона була висока, мала громовий голос, і поряд з нею Сашкова мама виглядала дівчам. Сестри були зовсім несхожі між собою.

Біленькому завжди здавалося, що всередині тітки схований реактивний двигун. За день вона встигала поробити все по господарстві (до речі, чималенькому), нагодувати своїх «мужиків» та ще й у перервах провести з ними кілька коротких, але ефективних виховних занять. Завдяки їй у сім’ї панувала військова дисципліна.

З-над тітчиного плеча дивився дядько Віталько. Чи ви бачили колись козаків на картинах? Так? То уявіть собі високого, під два метри, вусатого і чубатого козака з лукавинкою в очах та з руками, здатними зав’язати у вузол залізний лом. Оце і буде дядько Віталько. Він був трохи огрядним, мав кругленьке черевце, але виглядав справжнім богатирем.