Сергій Гридін - Федько у пошуках чупакабри

— А тоді так добре не вийшло б! — радісно відповів Сашко і примирливо плеснув друга по плечі. — Головне — імпровізація! І щоб рота не встигли закрити. Бо з дорослими завжди так: вони спочатку вчать нас ходити і говорити, а потім змушують сидіти і мовчати. От і доводиться шукати нестандартних ідей!

Біленький сіпнув за хвоста Маркіза, підморгнув Професорові і підстрибом побіг до паркана шукати слідів нічного розбою.

У запорошеній траві дійсно виднілися сліди крові. Тріпотіло на легенькому вітерці зеленаве пір’я, що заплуталось між травинками, світила новими дошками залатана дірка в паркані.

До друзів приєднався Павло Віталійович. Він, як справдешній детектив, витягнув із кишені невідомо де роздобуте збільшувальне скло і став лазити на колінах, обстежуючи місце злочину. Біля нього тицявся носом, намагаючись і собі долучитись до слідства, де Переймало.

— Осьо воно! — радісно скрикнув малий, стискаючи щось у пальцях. Біленький з Професором нахилились над ним і побачили, що Павлусь тримає невеличкий жмут довгої чорної щетини. Таку ж можна було помітити, придивившись, і на паркані.

— Я ж казав! — схвильовано підскакував малий. — Осьо воно лізло, осьо воно зачепилося і шерсть залишило!

— «Осьо воно!» — передражнив Павлушу Біленький, але хлопчик, який звичайно ображався, коли старший брат його виправляв, цього разу навіть не звернув уваги на кпини. Та й хіба він винен, що в селі всі так говорять!?

Маркіз понюхав шерсть, чхнув і потрусив головою.

— Дійсно. Запах якийсь дивний, ні на що не схожий! — з виглядом експерта-нюхальника промовив пес. Хоча, якщо чесно, його нюх гостротою не вирізнявся.

— А я знав, я знав, що то Чупакабра! — радів Павлуша. — Хто ще міг таке наробити?

— Ану, не лізь поперед батька!.. — Сашко відтрутив малого, забравши у нього збільшувальне скло, взяв одну волосину і став пильно її розглядати. Відтак розвернувся, різким рухом висмикнув жмут шерсті з хвоста Маркіза і, анітрохи не зважаючи на волання ображеного пса, став порівнювати отримані зразки.

— Ні, це не собака! — авторитетно заявив Біленький, запхав лупу до кишені та витер і руки об штани. — Ну що? — повернувся він до друзів. — Будемо ловити?

— А може, ну її, ту Чупакабру? — обережно запропонував Професор. — Ліпше підемо і скупатися, рибки половимо!

— Друже! Я не впізнаю Вас! — вражено поглянув на товариша Сашко. — Звідки така нехіть до пригод!? Ти лишень подумай своєю професорською макітрою: якщо спіймаємо цього звіра, то вже завтра будемо купатися на Гаваях, а не в сільській річця. Вище і носа!

— Та це я так! — потупив очі Петрик, якому теж захотілося на Гаваї. — Ну, зловимо — а що тоді?

— О! Це вже конструктив! — Біленький ляснув друга по плечі. — Але не треба квапитись. Спочатку зловимо, а потім щось придумаємо!

Друзі розсілися прямо на місці нічної пригоди й заходились обговорювати операцію «Скелет у шафі». Відкинувши ідеї малого Барабаню про те, «щоб чимось тяжким тій Чупакабрі врізати і замотати у простирадло» або «облити водою і, поки воно буде думати, звідкіля той дощ у безхмарну ніч, таки врізати і замотати у простирадло» як неприйнятні (тітка подертого чи закаляного землею простирадла ніколи не вибачить!), хлопці зупинилися на давньому, перевіреному часом методі ловлі будь-яких чудовиськ — за допомогою великої ями, закритої зверху гілками та замаскованої травою.

Залишилося тільки придумати, як зладнати пастку, не привертаючи уваги дорослих. Проблема вирішилась сама собою, коли Павлуша сказав, що мама по обіді буде на городі, тато — на роботі, а дід у цей час завжди солодко хропе на матраці під розлогою грушею і його не розбудиш, хоч із рушниці стріляй. Він же, Павлуша, зголосився роздобути лопати та ще сокиру — щоб повернути на місце дірку в паркані, а також потягнути ключ від курника — щоб добре роздивитися все зсередини.

Задоволені нарадою, хлопці пішли допомагати тітці Тані по господарству, щоб заробити собі відпочинок після обіду та використати його за призначенням — на копання пастки.

— Фу-у-у-у-у-х! — простогнав Професор. — Я після такої «допомоги» та обіду не те що копати, а й води напитися не зможу. Руки не піднімаються, ноги не ходять! Це ж скільки здоров’я треба мати на це господарство! — він тяжко перевернувся на бік.

Хлопці та Марко лежали в садку під яблунею. Один лише Павлуша виглядав бадьорим і щасливим. Він уже притягнув дві лопати та сокиру і тільки чекав, коли розпочнеться робота. Але Біленькому з Петриком було не до того…