Сергій Гридін - Федько у пошуках чупакабри

…Тітка, подивувавшись ініціативі з боку гостей, у ту ж хвилину придумала їм роботу — потрібно було наносити води з колодязя та полити городину. Друзі з запалом взялися до справи, однак через двадцять хвилин їхній ентузіазм трохи підупав, через сорок вони вже ледве пересували ноги. А фронт робіт був ще ого-го!

Маркіз спочатку теж намагався допомагати. Він сміливо кидався під ноги хлопцям, коли ті несли повні відра, кружляв навколо них і всіма силами (як йому здавалося) полегшував їм важку працю. Одначе, схопивши кілька штурханів та потрапивши під струмінь холодної води, пес заспокоївся і влігся на сонечку.

Нарешті тітка пожаліла неборак і відпустила їх, сказавши, що дядько Віталько ввечері все доробить. Хлопці стомлено попадали на лавці та стали чекати, коли їх покличуть обідати. Павлусь же, якого через юний вік до важкої роботи не залучали, навпаки — випромінював енергію.

— Ех! — із заздрістю в голосі промовив Біленький, дивлячись на брата та намагаючись встати з лавки. — І де мої молоді літа?

— І не кажи! — підтримав його Професор. — Як добре раніше було — ні тобі уроків, ні турбот. А чим доросліший стаєш, тим більше проблем на твою голову. Але ж дурні ми колись були! Все хотіли старшими здаватися!

І, крекчучи, двоє «побитих життям» товаришів поплентались до хати на обід…

…А тепер вони щосили відтягували ту хвилину, коли доведеться встати з м’якої травички та йти копати злощасну яму. А нехай їй грець, тій Чупакабрі! І треба було чудовиську саме в їхньому селі з’явитися? Проте хто ж, як не вони, зупинить свавілля «козячого вампіра»!?

Біленький з Професором взяли по лопаті і, спираючись на них, як на костури, подалися вершити почате. Попереду біг, помахуючи сокирою, мов індіанець томагавком, Павло Віталійович, а позаду трюхикав Маркіз.

— Отут будемо копати! — встромив лопату в землю Сашко. Відтак замислився, навіщось полічив дошки у паркані й пересунув інструмент на кількадесят сантиметрів правіше. — Ні, отут будемо копати!

— А чого тут, а не там? — здивовано поглянув на товариша Професор.

— Тут трава якось більше витоптана. Схоже, воно сюдою і ходить! Ну, ти перший, а потім я!

— Нормально! А чого це я перший? — обурився Петріик. — Думаєш, я менше від тебе і втомився?

Поки хлопці сперечались, Маркіз підійшов до того місця, на яке вказав Сашко, примірявся кілька разів, розім’явся, змахнув лапами і… грудки так і полетіли на всі боки! Де Переймало нагадував міні-екскаватор. Він вправно загрібав землю передніми лапами, а відкидав задніми, і було видно, що така робота йому — справжнє задоволення.

Трохи заглибившись, пес вистромив голову з ями, і хлопці побачили його замурзаний ніс та блискучі, щасливі очі.

— Нічого собі! — вражено сказав Професор. — Ось де ховаються приховані таланти! Це вам не Шопенгауера читати!

— Ага, видно, хтось із його предків був землерийкою! — підтримав товариша Сашко. — Ну, баба з воза — кобилі легше! Сідай, будемо насолоджуватись чужою працею. Ніщо не надихає більше, ніж споглядання того, як хтось із доброго дива робить твою роботу, — філософськи прорік він, відкинув лопату і, зручно вмостившись, став спостерігати, як яма набувала потрібної глибини.

Земляна злива не вщухала півгодини, а тоді комісія у складі трьох хлопчаків, уважно обстеживши об’єкт, погодилася, що «в таку пастку можна запхати хоч ціле стадо чупакабр», і оголосила Маркові подяку у вигляді кількох легеньких запотиличників. Пес такої дяки не зрозумів, а тому ображено засопів і пішов вичухувати з шерсті залишки ґрунту.

Потім Біленький, червоніючи від натуги та пихкаючи, як старий паровоз, відірвав від паркана свіжоприбиті дошки. Тим часом малий Барабаш і Професор натягали гілок і замаскували пастку. Після цього вони оглянули курник, де також помітили сліди незаконного проникнення — купу землі в кутку під сідалом. Маркіз хотів ще поближче поспілкуватися з курми (на сільському повітрі в ньому пробудився мисливський інстинкт), але одна з них, позбувшись кількох пір’їн у хвості, покликала на допомогу півня, і фон Дворовий визнав за краще відкласти спілкування на потім.

— Стоп! А як ми будемо знати, що хтось втрапив у пастку? — повернувся до Сашка Професор.

— А я й не подумав! — знітився хлопець. — А що, є думки?

— Тут би якусь сигналізацію обладнати! — поважно мовив Петрик.