Сергій Гридін - Федько у пошуках чупакабри

Баба завжди ходила в темному, замотувалась хусткою по самі очі та ні з ким не спілкувалась. Навіть у магазині говорила тільки короткими фразами, брала потрібне і швидко поверталась додому. Діти її дуже боялись. Одного разу Павликів товариш заліз у її двір узяти кілька яблук, які все одно валялися на землі, то Сенька почастувала його кропивою так, що він цілий тиждень сидів тільки стоячи!

І от одного дня з’явилась у цієї баби якась дивна свиня. Якщо на інших обійстях походжали рожеві поросята й підсвинки, то Сеньчина годованка відрізнялась антрацитово-чорним кольором, маленьким зростом, коротким рильцем та надзвичайною енергією. Вона, по правді сказати, більше нагадувала собаку, ніж парнокопитне.

Якщо баба йшла до магазину, то і свинтус мусив бігти поряд. Часом Сенька навіть прив’язувала Нюру (так вона прозвала своє порося) на шворку і вела її, як пса на прогулянку. А Нюра, своєю чергою, захищала хазяйку від чужих задерикуватих собак. Вона поверталася рилом до агресорів, настовбурчувала щетину на карку і дико верещала у відповідь. Собаки спочатку здивовано вмовкали, а потім тікали світ за очі, не маючи бажання зв’язуватися з психічно неврівноваженою худобиною.

У Сеньчин двір боялася заходити навіть поштарка, яка носила бабі пенсію. Як тільки хтось потрапляв Нюрі на очі, свиня розганялася до швидкості експреса й кидалася людині під ноги, намагаючись повалити її на землю. Спочатку це їй часто вдавалось. Потім люди перестали заходити на обійстя, а свинота зрозуміла, що вулиця — не и територія, і, виходячи за ворота, тримала себе в ратицях.

Кілька місяців тому баба Сенька десь пропала. Згодом вияснилося, що и забрали в будинок для людей похилого віку, бо сама вона не могла вже собі дати ради. Нюра кілька ночей жахливо вищала і рохкала, а коли виїла на обійсті всю городину та погризла кору дерев у садку, — безслідно щезла. До цього часу про неї ніхто не чув…

І от виявляється, що замість загадкової та небаченої Чупакабри курей крала голодна Нюра, яка й сиділа в ямі, рохкаючи та повискуючи. Правда, зараз вона була більше схожа на пральну дошку, ніж на свиню, з чого можна було зробити висновок, що останнім часом їй жилося не солодко.

Дядько повернувся до хати, взяв якесь рядно, накинув на яму та вміло закрутив у нього свинтуса. Потім заніс цей клунок до хліва і поклав у саж, у якому ще торік рохкали вгодовані підсвинки та який спорожнів після Різдва. Дядько кинув туди жмут накошеної зранку трави. Нюра кілька хвилин полежала тихо, тоді зашаруділа, висунула рильце й понюхала повітря. Потім угледіла траву, скоса зиркнула на людей, які спостерігали за нею, та в секунду схрупала все, що їй дали. Пошукала ще і, не знайшовши, заспокоїлася та вмостилася спати.

— Ну що, татари! — звернувся до дітлахів Віталько. — Ходімо і ми спати! А завтра вирішимо, нагородити вас чи, може, провести роз’яснювальну роботу. — Він легенько підштовхнув Павлушу, обійняв дружину, взяв під руку діда і попрямував до хати. За ними потягнулися хлопці, і через хвилину всі вже були на своїх місцях.

— Чує моє серце, що без «роз’яснювальної роботи» тут не минеться, — з тугою в голосі промовив Павлусь, коли вони повлягались і вимкнули світло.

— Ранок покаже! — озвався Сашко. — Може, ще обійдеться!

Хлопці замовкли, а вже за хвилю в кімнаті чулося їхнє мирне сопіння.

— задумливо процитував Маркіз де Переймало.

— Ех, Маркізе! Не ятри ти мені «давні рани»! — тужливо простогнав Біленький. Товариство похнюплено сиділо під улюбленою яблунькою, налаштовуючись на плідну працю.

З самісінького ранку хлопці вислухали «подяки» від усіх членів сім’ї. Від діда — за зіпсовану сорочку, від тітки — за те, що налякали діда. Лише дядько спочатку трохи побештав їх за несанкціоновані лови, але потім похвалив за те, що злапали-таки зловмисника. Тепер кури могли спати спокійно!

На загальній раді було вирішено перевиховувати хлопців працею.

— Навіть з мавпи труд людину зробив! — сказав дід Ілько. — То, може, і з вас іще буде щось путнє.

— Та й енергію вашу невгамовну ліпше пустити в мирне русло, — підтримала Ілька тітка.

І от тепер перед ними відкривалася перспектива покласти кілька (можливо, найкращих!) годин юного життя на «каторжну» працю.